ЛЕГЕНДА ПРО ХТИВУ ОДАРКУ 💔Після минулорічної гучної зради лелеці Грицьку з молодшим лелекою Грициком легендарна лелека Одарка з села Леляки на Полтавщині продовжила свій декамерон. За повідомленнями ЗМІ, побачивши в своєму старому гнізді нову родину — лелек Леля та Квітку — влаштувала молодятам жорстоку бійку, після якої Квітка назавжди втекла з гнізда, а Лель лишився й утворив нову родину з Одаркою. біда в лелечій сталася родині:під хор ридань, обурень і проклятьв гніздо вселилась замість берегиніперната курва, перелітна блядь.про неї діткам кожен птах кувіка,щоб кожне знало: є така звізда,що влізе в хату, вкраде чоловіка —та ще й жону підважить із гнізда! ще вчора тут любились Лель і Квітка,порядна й чемна молода сім'я — та замість Квітки вже блудлива тітка,а Квітки вже й не видно ніх..я...чотири роки пильних спостережень —дивились грішні й ті, хто без гріха,як брак морально-ціннісних обмеженьна шлях розпусти грішницю штовха.Грицько чи Грицик? Лель чи хтось наступний?!навряд чи був в історії віківптах, водночас підступний і доступнийнастільки ж, як Одарка з Леляків.лелека-вамп, самиця ненажерна —і ясно лиш одне: що чорта з дваіз цих обійм втече й наступна жертварозпусного пташиного єства...Юрко Космина#годнота
в Тані, громадяни, зараз драма, вчора з нею трапився кошмар –хлопець їй сказав доволі прямо: «се ля ві, пардон, оревуар»Таня не піде у терапію,в неї є своє інформбюро.не існують більш надійні дії, ніж класичний розклад на таро.«подивлюся зараз у арканах,може хтось наврочив на любов?вчора ще казав мені «кохана»,а сьогодні втік і будь здоров!»з виразом обличчя наче в ВангиТаня перемішує картки -напрягає мозок та фаланги,щоб над «і» розставити крапки.«я гадала в нас десятка кубків!не веди себе як паж мечів!» -галасує Таня хлопцю в трубкунетверезим тоном уночі -«я тобі ніколи не пробачу! що за карта Жриці - як ти міг?»у сльозах минуло три роздачі -у розкладі знову дивний збіг.«шістка жезлів каже - він вагітний,все стає потроху на місця»а тим часом тихо й непомітноніч дійшла логічного кінця. сонце піднімається на сході,видає будильник гострий звук.Таня відлипає від колоди,відкриває сонно ноутбук.хоч повіки в Тані і набрякливід нічного стресу та плачу, бути королевою пенктаклів –виклик, що не кожній по плечу.Дар'я Лісіч
Твій біль нікого не їбе,Пора вже к етому привикнуть,Прокинься ж бо, відкрий всі вікна,Дивись у небо голубе.Летить по небі самольотУ вирі облачних пампасів,Пілот руліт своїм рульом,Хоть путь так трудєн і опасєн…Дівчину він до хлопця везе,Магната везе до контракту,Він вчених везе до конгресу,Араба везе до теракту.Чаклун над зіллями чаклує,Гребець до фінішу гребе,Твій біль нікого не волнує,Твій біль нікого не їбе…Твій біль нікого не їбе,Бо це, пардон, не біль країни,Тому що в кожної людиниЄ лічна рана, шо «зе бест»!Коли ореш ти в мікрохвон,Знаходять люди паралелі,Ковбасить потім їх нєдєлюОт пари ріфм – і трьох імьон!Та дівці не споєш в постєліІ шефу вірша нє розкажеш,Шо, мол, душа хворіє в тєлє,Шо, мол, с тобой конкретна лажа…В поетах образи цінують,Реальність нафіг – по любе!Твій біль нікого не волнує,Твій біль нікого не їбе…З одним дівчиськом заціпився,Вона у захваті від мене,А я був п’яний, я напився –О, Україно, рідна нене! –Що, вже не можна раз напитись,Шоб потім місяць розгрібати?!То вже нікого не любити,І вже нікого не їбати?!Воно жеж звонить на телефон,Воно ж чекає біля дома,Воно мені єдва знакоме,Таке файне… Та явно леве!Воно питає: «Ну, і?» Ну, і?!Я, що, поклявсь любить тебе?!Твій біль нікого не волнує,Твій біль нікого не їбе…Твій біль нікого не їбе,Людей їбуть конкретні справи:Чи лівий ти, чи, може, правий,С квартірой, с тачкой – ілі бєз?Ніхто до серця не допустить,Не буде нянькатись с тобою,Не відстьобне тобі капустиТа не поділиться любов’ю.Тож ізогнісь хоч інтегралом,Чи встав собі у рота дуло.Майбутнє на тебя насрало,Бо ти просрав своє минулеОтож, ползі по жизні в корчах,І не кажи, що заблудився:Буває так, шо дєнь іспорчєн,А ти нє с той ноги родився!…Коли розпатлане безсонняЗриває маски театральні,В чиюсь жилетку чи в кальсони,Але ревеш вже натурально –За всі проігранниє матчі,За заплутавшую взаімность…Ви плачете? Я тоже плачу,Но друг от друга нам протівно!!!…Коли ж своєю — чи чужею —Ти смертю здохнеш, як собака,Це значить, Бога заїбав тиПостійним стогіном, однако.Як у вишньовому садочку –Звук заміраюшчій, пєчальний…І всьо!!! Оркестр, могилка, точка!…Оградка, квітки, в нєбє чайка.І ось волають к Богу людиІ б’ються в груди волохаті:«Зачєм забрав його отсюда?!Його ми встигли покохати!Зачєм порвал струну тремтящу,Бач, товариство все страдає,Вєдь он такой бил настоящій!..…А Господь їм відповідає:«Яка струна? Не рвав струну я…Вона сама случаймо – бем-м-м-м!Ваш біль нікого не волнує,Ваш біль нікого не їбе...»Вадим Народницький#годнота
verbatim2024Віктор після трьох років на передовійпродовжив службу в ТЦКв перший же день на вулиці його назвали свинособакоюОлег після поранення навчився торкатись рукою до носав сільському магазинійого називають:дуракомЧоловікякий побив військовогопопросив вибачення:то все емоції Слава ЗСУдякую за захистМикола пішов у СЗЧ і тепер сидить у СІЗОтепер він зрадник і дезертирз трьома медалями і пораненнямбез права під заставуворог держави номер одинТоліка посікло уламкамипише:зашили як собакуа ти як?я - нормживу у вентиляційній шахтічекаю може черепашки ніндзя вийдуть і позвуть на піцутіло Сергіялежить під яблунею -наступного року вродить рясно папіровкаякщо навесні разом з травою дерево не згоритьтіло Дмитраплавало в Дніпрі два місяціпоки черви і риба не доїли -на початку осені він в очереті зникТримаймо стрій! - пише у фейсбуці жінка з синьо-жовтою аватаркою -нікрокуназадв пам'ять про наших Героїв маємо вистоятищоб їхній Чин не був марнимщоб Нам не стати рабамиЯ є Богородиця ГаннаПроводжу Свою Живу Молитву Заради ЖиттяЗдоров’я і Зцілення Усіх Захисників та Захисниць УкраїниЗаради Завершення Війни між Україною і РосієюЗаради Перемоги УкраїниЗаради Миру в УкраїніЗаради Миру на Усій Планеті ЗемляЗаради Миру у Вимірі Сонця і ЗемліЗаради Миру у Сонячній СистеміЗаради Миру у Галактиці Чумацький Шлях - Божий ШляхЗаради Миру в Усьому Всесвітія є Богородицяя є економічний фронтя є культурний фронтя - Гендиректора ти солдат - пиздуй копайгерої живі допоки їх пам'ятаютьВалерій Пузік#годнота
а я знову розсиплюсь на тисячі тисяч нот.розчиню себе сам, допиваючи теплий портер.божевільні дівчата все тягнуть мене на дно…хоч, направду сказать -я не те, щоб аж надто проти.я давно не боюся – цей сюр став моїм їством.засинати в нім затишно,бажано ще й навік.твій контакт загубився між мрією взяти стволі великою чорною діркою в голові.тільки це та депресія – ось що моє найвище.тут не треба нікого, бо тиша вже стала чудом. я з порожніх пляшок побудую собі кладовище,щоб сховатись у ньому і більше тебе не чути.небосхил заіржавів на заході. світ дрижитьти притисла мене до ліжка. на шкіру тиснутьметалеві наручники. а за вікном вогнііще пару секунд – і нам знову бракує кисню.я вже більше не можу підняти свій хрест як щитвсе зламалось? нехай! паладінам бинти не личать!проковтни усе мовчки, а потім іди мерщійі забудь сюди шлях,я боюся шизофренічок.і коли в колискових як завжди грохоче дріллми на вікна висоток магнітиками налипли.ти все юзаєш смайлики замість звичайних сліві ще там, під спідницею, трусики хеллоукітті.і хай місто ховає в калюжах свою весну.хай ця дівчинка водить зубками по зап'ястку.став на павзу цю ніч. знай, що демони не заснуть.електричні розряди на наших вологих пальцях.і захочеться більше жесті. тоді давайодне в одному ритися глибшещоб роздивитись,як ця магія тепла, що кожен із нас ховаврозчиняється швидко в сьозах і гарячім спирті.вмазатись чим прийдеться. ревіти. згадати травми.під блюз молитвлюди найближчі гниють та ідуть у вічність.а мій слух не приваблює скрегіт твоєї оккамивсе скінчилося, люба, тож не дзвони.я боюся шизофренічок.Мур Каметов
++повернусь додому старий,нікому не потрібний.діти виростуть,знатимуть: ось їхній батько -ветеран війни. приїздив додому на 10-15 днівраз на півроку.був веселий. намагався жартувати. ніколи не вгадував з подарунками.постійно одна і та ж сама військова форма, яка лежала на стільціколи він був у відпустці.заразкволий, байдужий, з постійними головними болямита болячками, які запиває пігулками зранку та ввечері.щось пише в своєму блокноті, щось читає.- де ти був увесь цей час? - запитає хтось з дітей- на війні.- а в сусідських дітей батьки приходили додому кожного вечора.- і їх зі школи забирали.- вчили плавати.- що це за війна така де одні тут, а інші - там?- ми вже звикли жити без тебе.і що я їм відповім?де я був увесь цей час?- ну в сусіда, якщо не помиляюсь, була бронь.- а.- хтось волонтерив.- а.- хтось був стратегічно важливим в культурній сфері.- ага.- хтось...- але не ти.- чому не ти?- ну так буває. хтось хитріший. а, може, мудріший.- як артисти цирку.- як публічний інтелектуал.або той хто знає де хороше і тепле місце з можливістю бути вдома. треба випити пігулку від головної болі.грьобані контузії,грьобане повернення.на шафіу коробці від взуттялежатиме Золота Зірката Золотий хрест. серед пауз в діалогахбуде тугою битися спійманий у павутину втрачений час.хто його компенсує?ніхто.Валерій Пузік
Життя дзвенить на перехресті долі...То з'єднує людей, то розділяє...Дві подруги дружили ще зі школи,Двадцятирічну дружбу цінували...Разóм навчались і разóм додому,Ділили сум, і радість, і журбу...Улітку їздили удвох на море...І дві родини з'єдналися в одну...Хрестили одна в одної дітей,На вихідних разóм відпочивали...І не ховалися від заздрісних очей,Бо щиро одна одній довіряли...Перед війною ніби чорна хмараНависла над життями двох сердець...Полаялись... Життя їх роз'єднало...Здавалося, стосункам тим кінець...Минали тижні, місяці, роки...Життя, мов корабель, плило по хвилях...То підкидало вверх, то навпакиІз головою, не шкодуючи, топило...Одна про одну згадували зрідка,Тепло минулого сховалось за образу...Немов зачинена на всі затвори хвіртка...Так їхні душі зачинилися одразу...А якось одній з них наснився сон,В якому подруга смертельно захворіла...Серця забились їхні в унісон...Прокинулась в сльозах і подзвонила..."Жива... Все добре... Рідненька, пробач...Давай зустрінемося, як колись з тобою...Я так сумую... Тільки ти не плач,Забули ми, що зв'язані війною..."Забули ми... І правда... Такий час,Що не встигаєм виконать прохання...Війна із болем вчить нас кожен раз,Що кожна зустріч може стать остання...І найстрашніше те, що ми не знаєм,Що буде з нами й хто наступна жертва...Когось не стало. Інші живуть далі...І тих "когось" цінують лиш в день смерті...Життю й на мить не зупинить педалі,І нам не дорівнятись до святих,Бо серед нас немає ідеалів,Та як важливо відшукать своїх!!!Й ніколи у житті не відвертатисьВід тих, із ким душа на двох одна...Хтось може помилятись, ображатись,Але по-іншому життя вже не життя...І головне нізащо і ніколи Не перекреслити все світле, що було...Життя в момент зламає тобі долю,Якщо не встигнеш поділитися теплом...А спогадів прекрасних завжди більше,Спішіть згадати їх з літнім дощем...І я спішу писати нóві вíрші,Адже не знаю, скільки встигну ще...І варто кожного у світі цінувати,І дарувати щастя, любов, крила...І, мов востаннє, вміти обіймати,Щоб не ридати на пустих могилах...І пробачати... Просто пробачати...За все, у чому можна помилитись...Не лаятись і просто пам'ятати:Ви можете не встигнуть помиритись... 04.08.2024 ❤️Поліна Лучко
Вероніка біжить зеленкою, їй у горлі сухо і вузько.Вона на бігу зриває зі своєї голови сіру хустку.Падає поряд із Ним, дістає тремтячими руками ніж,розрізає його форму й шепоче: "Не залиш мене, не залиш!"Затискає його чорні рани, витирає хусткою його кров і піт."Не смій, – стогне Вероніка, – Тобі не можна, не можна Тобі!Ти не можеш піти, ніхто із них не вартий Твоєї смерті!Уся земля не варта Твоєї крові навіть на одному сантиметрі!"Вона тримає Його рани руками, зубами, пов'язками – будь-чим,і слухає, як Його серце мовчить, як Його серце мовчить...І вона розуміє, що пізно, що уже не буде нічого ні завтра, ні потім.Що ж це за земля, на якій навіть такі, як Він, – двохсоті?!І ховає своє сіре обличчя у скривавленій плащаниці.Нас було сорок два мільйони. Хто залишиться? Одиниці...І вона стає майже прозорою, невагомою, напівзниклою,наче сонце погасло. Не всюди. Лиш над Ним і над Веронікою.Як їй вижити? У що вірити? Якщо навіть Він, навіть Він...Хто залишиться, як закінчиться ця одна з найсвятіших війн?Вона лягає на його рани, ставши раптом спокійною й тихою.І зітхає, ніби прокинувшись. Бо Він дихає! Чуєш? Дихає!Ольга Криштопа
Ні, я повинен бути тут - я повинен бачити свій успіх; або провал - що теж не виключено. Але ці тексти повинні вийти.Лише це мене мотивує жити.Звісно, я боюся смерті - як і всі - але я боюся смерті не через її біологічний аспект;вона зруйнує мій світ, який я так довго будував; мій літературоцентричний, метамодерний і богемний світ, у якому було весело не лише мені, але й цілому поколінню молоді, яка пірнала в цей світ із головою, а виринала іншими людьми - молодими хорошими поетами й поетками; я сам у колись пірнув туди - і досі там плаваю; як гівно в ополонці; або як Летючий голландець - так краще звучить, красивіше - та й метафора глибша - Летючий голландець; це був би крутий позивний, який би всім подобався, але який би ніхто не читав повністю - стану в кращому випадку Летючим; або Голландцем; або Голлом/Голом/Голим, ахах;або й взагалі прилипне якесь поганяло, пов’язане з голландськими ліберальними цінностями, про які всі чули, з яких усі сміялися, але мало хто достеменно розумів, що воно таке;що ж, пояснювати такі речі - це теж моя робота; точніше не зовсім моя; тобто якраз - моя, але - як письменника, а не солдата;але коли письменник стає солдатом, він не припиняє бути письменником; у цьому складність - письменник навіть під підарськими кулями помічає цвіт яблуні - і носить його в голові, щоб повернутися з пиздака та зробити з цього текст.Письменник і далі одночасно працює на двох роботах.Цвіт яблуні.Передсмертні хрипи Чорного в рації; напередодні він хвалився новим польським броніком із крутими керамічними плитами;7,62 : Новий польський бронік - 1:0Я боюся не смерті.Я боюся, що раптом світло згасне й вечірка закінчиться;вільно, розійдись;а ти лежи -заплющені очі, віночок на лобі -наповнює вулиці лавою липеньа лоб твій по смерті такий холоднийдозволь притулитисьдозволь притулитисьІгор Мітров
цегляні стіникиївського підворіттяпосміхнулисяколи ми зустрілисяза початку правління династії сутінківі одразу зав'язлиміж іклами часуудвохбуло так нестерпновідчувати пульсуюче наближеннястін і тебеаж невимовностягнуті легені червоною стрічкоюкінці якої на губах зав'язанібантиком з надієющо ти потягнеш за кінчикі даш розгорнутися, випростатися і розказатирозправити і випрасувати складкий гострі заломипростіше зомлітиніж попроситизотлітищоб просипатисячерез вітраж твого поглядускрапуючи оловомна твої підставлені долоніз соромом від свого жнав'язливого теплапрослизаю крізь пальціі вивертаюся щосилищоб впасти на всі чотири лапибіжубіжубіжуякомога даліу звивисті низкибіжутерії вулицьщо заплутуютьі заплітають косамишанси на вихіді розступилися червоні стіни/бо вони ж помагають!/ переді мноющоб потім знову зійтися і захиститивід тебенаввипередкиу пошуках свого айсбергащоб притулитися гарячковим лобомі загасити здоровим глуздомі страшним словом «ВІЧНІСТЬ»раптову лихоманкупосеред бурштиновогогарячого повітряна заході сонцямого улюбленого містаправда ж у таку спекуособливо нестерпноходити з розпеченою гиреюна дні сонячного сплетіння?воронкаяка вистиглавже немає магічної силизмінювати час і простірна вулиці стало зимновід літнього душусонце-бо саме не встигає прогрітиводи світового океануі ховаєтьсязабравши з собоюможливістьдихативтікати рятуватися безпам'ятствомвід почуттівякі не витікаютьа наче з відра періщатьза умови активної згодирозказала б тобіруками-гілкамиволоссям-коріннямвіями-метеликамиі смаком тихих світанківякою ніжною можу бутиале все це можливоз іншого боку моряДельфінка з Моря
TGLIST.COM.UA
