(Продовження)За кордоном? Зрадник. Переїхав в тилове місто? Боягуз. Не в армії і не волонтериш? Не заслужив називатись українцем. В армії при штабі? Ну то ж не в бою. В бою в другій лінії? На нулі не був, то не розказуй. Втратив ногу? Ну то ж тільки одну, - є ті, кому гірше, не ний.Проблема порівняння з іншим, проблема механізму знецінення - в тому, що він нескінченний. Абсолютно завжди можна знайти як знецінити, якщо ця реакція є звичним механізмом реагування. Знецінення - токсичне і, що головне, воно не працює. Воно не об'єднує, не робить бодай одну зі сторін щасливішою - тільки отруює зсередини.Хотіла б я сказати "об'єднуємось! тільки разом ми зможемо перемогти!". Але розумію, що це не спрацює. Занадто багато відчуття небезпеки - від російських ракет до звучання російської мови (бо які там ще погляди окрім мови ніколи не знаєш). Мені самій не хочеться об'єднуватись з людиною, поряд з якою мені не безпечно.Нам би для початку захотіти об'єднатись. Захотіти сприймати за свого іншого українця, незалежно від його мови, від того, що він не ідеальний українець в наших поняттях. Хотіти наблизитись до того, хто робить зауваження за російську попри бажання захищатись - спитати "чому? про що це для тебе?". Тримати цей фокус на зближення. Я відчуваю, що у всіх зараз ледь тримається дах. І один зі способів його втримати, це активні рефлексії, - як звичка. З собою, в діалогах, в групах - знайти групи, де це можливо, знайти людей, з якими це можливо.Українці - як і будь-яка інша нація, різнородні та не ідеальні. І інших у нас не буде. Тому треба вчитись бути в одному човні з тими, що є.Зі святом! Вітаю, що твоя (наша) країна існує. На мапі та ментально. Будь ласка, давайте плекати хоча б другий пункт, якщо вже на перший маємо обмежений вплив 🙏