У Канаді його не взяли навіть працювати сміттярем. Сказали, що надто інтелігентно виглядає. Тоді молодий український переселенець влаштувався до бару. А згодом став професором у Женеві, радником президентів і одним зі співзасновників Всесвітнього економічного форуму в Давосі.

Сьогодні, 19 жовтня, минає 100 років від дня народження Богдана Гаврилишина — видатного українського економіста, мислителя, мецената та громадського діяча світового масштабу.

Він народився 1926 року в Коропці на Тернопільщині, у селянській родині. Змалку був допитливим, любив пригоди й мріяв побачити світ.

Ще хлопчиком вступив до «Пласту». В одному з таборів зустрів митрополита Андрея Шептицького, який благословив його. Цю зустріч Богдан пам'ятав усе життя.

Улітку 1944 року сімнадцятирічний Богдан із товаришем таємно переконували вояків, яких німці перевозили потягом, залишити службу й приєднатися до УПА.

Їх викрили. Богдана відправили на примусові роботи до Німеччини. Попереду були голод, виснажлива праця та місяці неволі.

Після війни він вирішив не повертатися до підрадянської України. У 1947 році виїхав до Канади, де працював лісорубом.

Мріяв навчатися, але погано знав англійську. Щоранку заучував десятки нових слів, а вечорами допомагав опановувати мову іншим українським переселенцям.

Згодом Богдан вступив до Університету Торонто. Для повоєнної Канади це була незвичайна історія: молодий український біженець, який ще недавно рубав ліс і ледве розмовляв англійською, зумів стати студентом престижного університету. Про його успіх навіть написала місцева газета.

Відвідувачі бару, де він підробляв, були настільки вражені, що за один вечір залишили йому 96 доларів чайових — заробіток за три тижні!

Один із чоловіків сказав: «Синку, зроби це для нас. Просто зроби це для нас».

Але навчання виявилося складним. Першу сесію Богдан провалив і навіть думав усе покинути. Та послухав поради декана, продовжив навчатися й зрештою закінчив університет із найкращими результатами серед майже сотні студентів.

Через роки, уже ставши відомим професором, він повернувся до того самого бару, щоб зустріти людей, які колись у нього повірили. І надалі, приїжджаючи до Торонто, знаходив для них час.

Богдан залишався відкритим, життєрадісним, любив пожартувати й часто усміхався. У Канаді зустрів майбутню дружину Леоніду. Разом вони прожили все життя, виховали трьох дітей.

Його професійна кар'єра стрімко зростала. Богдан очолив Міжнародний інститут менеджменту в Женеві, навчав керівників найбільших корпорацій, консультував уряди й долучився до створення Давоського форуму.

Він побував у понад 90 країнах, але ніколи не забував власного досвіду важкої праці.

Навіть викладаючи найвпливовішим бізнесменам, наголошував: «Люди — це не людські ресурси, це люди».

Особливою справою його життя залишалася Україна.

Богдан допомагав розвивати українську освіту, консультував президентів, підтримував науку та культуру. Завдяки його сприянню вдалося профінансувати першу українську експедицію до Антарктиди.

А ще продав власний будиночок в Альпах, щоб передати кошти на розвиток українського «Пласту».

Найбільше вірив у молодь. Заснував програму «Молодь змінить Україну», через яку пройшли понад 1500 учасників. Хотів, щоб нове покоління українців мало знання, можливості й сміливість змінювати свою державу.

У 87 років, після численних хвороб і операцій, Богдан Дмитрович зізнавався, що спілкування з молодими українцями повертає йому сили, дозволяє мріяти й жити майбутнім.

«Я щаслива людина», — казав він.

19 жовтня 2016 року Богдан відзначив своє 90-річчя. А через п'ять днів його не стало. Він помер у Києві, з яким пов'язав останні десятиліття своєї праці.

Колись у канадському барі незнайомий чоловік попросив його: «Синку, зроби це для нас».

Богдан виправдав ту довіру. Він зумів змінити власну долю, досяг світового визнання, а потім десятиліттями допомагав іншим здобувати освіту, здійснювати мрії та змінювати життя.

Його знали президенти, прем'єр-міністри, найвпливовіші люди світу. Але де б він не був і яких висот не досяг, завжди представлявся однаково: