Коли ми говоримо про незалежність, то найчастіше уявляємо собі свободу — право жити так, як хочемо, самостійно вирішувати, куди йти і ким бути. Але правда у тому, що шлях до незалежності часто проходить через особливу суперечність. Щоб Україна залишалася вільною, сотні тисяч людей зробили свідомий вибір частково відмовитися від власної свободи. Вони одягли форму, стали частиною війська, підпорядкували себе наказам і дисципліні, пожертвували своїм цивільним життям.Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України.Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення.Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі.Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода.Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому.“Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко
Друзі, запрошуємо Вас доєднатися до Благодійного забігу імені Героя України Євгена Храпка! Євген — «хрещений батько бойових медиків ЗСУ», який поліг на полі бою, рятуючи інших. 🏃Біжіть з нами 2️⃣0️⃣ вересня у Києві або онлайнБіжіть в пам’ять про тих, хто загинув, надаючи іншим медичну допомогу! Забіг названо на честь Євгена Храпка, сержанта 92-ої ОМБр, бойового медика, інструктора з тактичної медицини. Саме Євген домігся визнання цієї спеціальності в Україні та долучився до введення штатної посади для персоналу без медичної освіти. За перші три місяці повномасштабної війни Євген здійснив понад 100 виїздів на евакуацію поранених і загинув від час одного з них 11 червня 2022 року поблизу с. Українка на Харківщині. 8 липня 2023 року Указом Президента України Євгенові Храпку було присвоєно звання Героя України (посмертно). 📌Цей забіг — наша вдячність і шана до пам’яті всіх загиблих бойових медиків, медиків-рятувальників, парамедиків, військових лікарів. На жаль, практично у кожного в Україні є такі близькі, друзі, знайомі. 🌐 ЛОКАЦІЯ офлайн: м. Київ, парк «Труханів острів»☑️Зустрічаємось на старті: 20 вересня о 9:30. 📌100% донатів ми передамо на проведення навчань з тактичної медицини для військовослужбовців ЗСУ і розвиток tccc.org.ua — тієї самої тактичної медицини, за яку так вболівав Євген Храпко. 🔸Мінімальний стартовий внесок 500 грн.🔸Для студентів та учнів 250 грн.🔸Для військовослужбовців, ветеранів війни та членів сімей загиблих участь безкоштовна! Оплата стартового внеску учасниками здійснюється за посиланням: https://secure.wayforpay.com/donate/da400e4a9e704 Детальна програма та реєстрація тут: https://forms.gle/ZXESGCqsGF1zRej4A Дякуємо за участь і підтримку! Слава Україні 💛💙!#всеукраїнськарадареанімації #такмед #врр #БіжуЗарадиТакмеду
Коли ми говоримо про незалежність, то найчастіше уявляємо собі свободу — право жити так, як хочемо, самостійно вирішувати, куди йти і ким бути. Але правда у тому, що шлях до незалежності часто проходить через особливу суперечність. Щоб Україна залишалася вільною, сотні тисяч людей зробили свідомий вибір частково відмовитися від власної свободи. Вони одягли форму, стали частиною війська, підпорядкували себе наказам і дисципліні, пожертвували своїм цивільним життям.Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України.Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення.Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі.Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода.Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому.“Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко
Тільки зараз ознайомився з масштабним прогнозом, опублікованим ще в квітні цього року групою дослідників під керівництвом Денієля Кокотайло.Це — відомий дослідник ШІ, до 2024 року був у команді OpenAI.Якщо максимально стисло — вже у 2026 році штучний інтелект почне масову автоматизацію робочих місць. І це не про ефективність — це про безробіття.А безробіття, як показує вся історія людства, ніколи не закінчується просто «зниженням рівня комфорту». Воно веде до протестів, бунтів, революцій. А тепер до цього додайте ще й деструктивну силу мільйонів людей, які впевнені, що мають права і свободи — але при цьому не мають роботи, перспектив і майбутнього.Розпочнеться неолуддизм — боротьба проти ШІ, проти технологій, проти системи.А в 2027 році, з великою ймовірністю, з’явиться надлюдський інтелект (superhuman AI), чий вплив буде співмірний з Індустріальною революцією. Тільки не за сто років, а за два.Що нас у всьому цьому кіберкеку цікавить?А те, що еліти ще у XIX столітті вирішували проблему бідних і агресивних мас дуже просто — війною. Замість того, щоб молодь ішла в революціонери й профспілки — її пускали на фронт. Під гаслами. Під фанфари.Потім впала народжуваність, а міське населення, що ще вчора було сільським, поступово перейшло до моделі життя «1–2 дитини, але не більше». Бо вже не в хліві, а в квартирі. Бо вижити в місті — це конкуренція, а не виживання на полі.Паралельно різко зросла цінність життя. Якщо в XIX столітті проста людина була функцією — працівником або мʼясом — то сьогодні вона вже «особистість», «громадянин», «субʼєкт права».І от уявіть: мільйони людей, що більше не потрібні економіці. Але переконані, що їм «винні».Росія вже показала один із можливих варіантів: сотні тисяч трупів, і жодного спротиву з боку решти населення. Вони самі назвали це — утилізацією зайвих.Країни-джихади вимруть. Не вірю, що ці мавпи виживуть у технологічному світі. Іран тому яскравий приклад: невміння адаптуватися, технологічна відсталість і ставка на середньовічну фантомну велич.А от найкращі стартові позиції — у тих, у кого вже є армії роботів. Станом на сьогодні це Україна, Росія, Китай та Америка.Україна в цьому авангарді. Бо ми маємо найбільшу щільність манкуртів на квадратний кілометр, і саме тому змушені працювати над автоматизацією швидше за інших. У нас це не питання економіки — це питання виживання.Затяжна війна створює реальні технології, не для презентацій — а для ротації, збереження життя і вбивства ворога. Вона природним образом відсіює все мертвонароджене. Хто максимально вкладеться в Україну чи Росію — той і буде на коні.Ми не знаємо точного вигляду майбутнього, але обриси вже видно.Боротьба за місце під сонцем буде між трьома началами:людиною розумною,людиною модернізованою,і не людиною узагалі.Той, хто переможе в цій кривавій гонці, і визначить правила другої половини XXI століття.
Заява з особистої позиції.Усе, що буде сказано нижче, є моєю особистою думкою, сформованою на підставі багаторічного досвіду в Азовському русі.Я долучився до руху з перших днів його заснування. У 18 років став учасником бойових дій. Був присутній на установчому з’їзді політичної партії «Національний корпус» та входив до її лав. Особисто знайомий з Андрієм Білецьким — історичною постаттю, засновником Азовського руху, командиром одного з найефективніших і найсучасніших підрозділів Збройних Сил України.Особисто знаю також Героя України Редіса. Ми розпочинали службу разом, з найнижчих посад. Це — один із найсміливіших і водночас найвідповідальніших командирів, яких мені доводилося зустрічати. Саме він зробив «Азов» тим, чим він є зараз — бойовою одиницею світового рівня. Його роль — без перебільшення історична.Маю глибоке розуміння внутрішніх процесів Азовського руху — як минулих, так і теперішніх. Брав участь у створенні Третьої штурмової бригади ще на етапі, коли вона мала назву «ССО Азов Київ», і в її складі отримав перше серйозне поранення. Брав участь у відновленні та розвитку ГРСП бригади «Азов». Саме там, під командуванням Героя України «Незнайки», я став офіцером і сформувався як розвідник. Були завдання, на яких друг Редіс особисто довіряв мені своє життя.Сьогодні я займаю посаду першого заступника командира батальйону вишколу особового складу Першого оперативного корпусу Національної гвардії України.У зв’язку з останніми резонансними подіями між представниками азовських підрозділів вважаю за необхідне висловити наступне: 1. Жодного виправдання засідці на ветерана — побиттю кийками та ногами посеред вулиці, на очах у його сім’ї, немає. І не має жодного значення, з якого він підрозділу. В Азовському русі завжди існувало правило чесного бою, незалежно від посад і статусів. Усе, що ми побачили, — це цілеспрямована, заздалегідь підготовлена бойова засідка. 2. Умовно, після нападу було два варіанти відповіді (у подальших рішеннях я участі не брав). Перший — ліквідація нападників, що призвело б до ескалації конфлікту, помсти й, найімовірніше, збройного протистояння всередині руху. Другий — діяти в рамках закону, за який ми всі публічно боремося. Обрано другий шлях — і я вважаю це проявом відповідальності. 3. Публічне оголошення про напад — це шанс зупинити катастрофу. Це можливість для руху оговтатися, проаналізувати, що не повинно було статися в принципі. Наступного разу мова піде вже не про переломи, а про загибель — і тоді буде пройдена точка неповернення. Ми вже втрачали побратимів через внутрішні конфлікти, породжені егоїзмом і амбіціями. Чи винесли ми з того урок? 4. Звертаю увагу на публічні заяви на кшталт: «краще з бандитами, ніж з терпілами», «написав заяву — замусорився» та подібні. Люди з таким світоглядом не мають права потрапити в політику, державне управління чи органи правосуддя. Це — гангрена руху, що загрожує як нашій спільноті, так і державі. 5. Заявляю від імені нашого братерства «Нептун»: серед нас немає блатних чи “мурчиків”. Ми дотримуємося азовських принципів, шануємо бойове побратимство, завжди відкриті до діалогу. Але якщо на нас чекають засідки — як розвідники ми зобов’язані діяти жорстко: знищення на місці без права на пощаду. Нагородна зброя завжди з нами — і вдень, і вночі. 6. Закликаю особовий склад, офіцерів та командування обох підрозділів не допустити подальшої ескалації. Ми є феноменом українського війська. Ми — флагмани майбутньої держави. Саме нам відновлювати Україну після перемоги. Якщо ж непорозуміння між нами надалі вирішуватимуться кулаками й кийками, а не через діалог і повагу — ми всі приречені. І я певен: нашим загиблим побратимам не до честі дивитись на це з чертогів Вальгалли.Стаємо розумнішими або зникаємо. Іншого шансу не буде. Тому або ми залишаємося братством честі — або ми більше не братство. Рішення за кожним.
Концепція Курської операції була не даремна, вона мала свій потенціал та свою користь.Але, але.Користь перетворилась на катастрофу, яка наразі переростає в більш серйозні наслідки.В ідеалі Курської операції варто було чітко розуміти, що то не наша земля, і триматись за неї, як підліток за хуй, не варто, бо рано чи пізно кацап напрацює тактику, яка зробить нам дуже боляче.Тому грамотність — це не тільки вчасно увійти, але й вчасно вийти.У висновку ми маємо проблеми не тільки на Донбасі, на який кацап переніс свою тактику вибивання логістики, але й проблеми на Сумщині.Серйозна некомплектація особового складу: бригади, які тримають важливі напрямки на Донбасі, отримують раз на два тижні 20 калік, з яких 15 поїде зі справкою по лікарнях.Центри комплектації наче відкрито глумляться.Люди, які могли стримати навалу ворога, розбігаються через потік деморалізації, відсутність ротацій, і ніякі 200к грошей, звабливі настанови ппп про «Родіна, за родіну» не зупиняють бажаючих даванути по петлях.Розвиток подій на Донбасі не викликає оптимізму, розвиток подій на Сумщині не викликає оптимізму.Стратегія не міняється, як вирулити з тяжкої ситуації придумують безпосередньо піхота на позиціях та командири, у яких в голові неймовірні задачі в стилі «Маючи ніхуя, зробити дохуя», а зверху можуть прислати тільки потужну комісію.Коротше, кудись ми пливемо не туди. Зазвичай все тримається на оптимізмі — «Похуй, маневри, прорвемося», — але шось оптимізм той згасає.Війна не закінчилась, і ми не можемо йти далі так, як йдемо зараз, бо прийдемо та сядемо на хуй, і кача попливе, і дешеві таблички пам’яті роздрукують.Написати нам | Мерч | Підтримати канал
Україно свята, мати героїв! З Днем Матері, українці! Сьогодні відзначаємо День матері — дякуємо нашим найближчим за життя і слово, яке завжди допомагає перебороти труднощі лихих ночей і днів. З-поміж усіх знань у нашій памʼяті найнадійніше місце займає комбінація кількох цифр — номер телефону рідної. Перший дзвінок після непростого бою або після важкого полону — завжди до мами. Немає кращих митей за ті, коли життя, добро, любов і віра перемагає смерть і темряву. Мамо, твої сини й дочки у збройній боротьбі — сильні, гідні і чесні з собою, як ти вчила з дитинства. Честь, повага і вдячність усім українським матерям, які народили і виховали покоління сміливих — здатних до злісної непокори рабству; непримиренних до несправедливості. Підтримуймо сьогодні і завжди матерів, які втратили своїх дітей на війні — Україна стоїть тільки завдяки сину чи дочці чиєїсь матері, в якої російські окупанти забрали найдорожче. Підтримуймо молодих мам, які виховують нове покоління громадян України, доки батьки здобувають її свободу у боротьбі. За наших усіх матерів, за нерозривний цикл вільного буття України — продовжуємо боротьбу. “І буде син, і буде мати, І будуть люде на землі!” Слава Україні!Слава українським матерям!@ChiefUkrDIU
Друге спостереження року. Медійка, інформаційний «фон», тисне на суспільство значно більше, ніж здається. На мою думку, часами більше, ніж реальні загрози. Окрім реальних і відчутних фізичних та економічних втрат від обстрілів, блокування кордонів, блекаутів, є і інші. Люди, що виїхали. Ті, що хотіли, але не повернулись. Незроблені інвестиції. Непідписані контракти: і комерційні, і з військом. Зневірені військові та цивільні. Демотивовані робітники та керівники. Ці втрати теж реальні. Теж відчутні. Але великою мірою, вони спричинені не конкретною подією. Яка відбулась з реальною людиною в реальному світі. Часто, вони спричинені медійним токсином — отрутою, яку люди споживають через соцмережі, мессенджери, розмови. Парадоксально, але те, що обурює, демотивує, лякає людину — з нею часто не ставалось. Вона навіть не бачила цього. В окремих випадках, лякає і обурює те, чого ніхто не бачив — вигадані, ілюзорні події, по-іншому: «фейки». Ми, українське суспільство потрапили в дуже погану медійну ситуацію, коли генерувати отрутний, токсичний контент вигідно. З одного боку:Вигідно активістам, які таким чином розвивають власний вплив і створюють міражі змін. Перемагають дракона, якого самі вигадали. Вигідно політикам, які «токсичать» один одного, в результаті чого втрачають всі разом репутацію. Вигідно блогерам та ЗМІ, які збільшують аудиторію, що приходить на скандал, на негативний контент. Вигідно ворогу, який стабільно показує нам наші ж проблеми через лупу, скло, криве дзеркало. З іншого боку, неможна сказати що в державі не має проблем. Вони є і дуже (!) серйозні. Не просто так в нас величезна історична недовіра між суспільством і владою. Ні, на цю недовіру влада цілком заслуговує. Чи треба мовчати про наші проблеми? Замовчувати їх? Робити вигляд, що все окей? Думаю, ні. Але як вижити і не зневіритись в таких умовах, коли «кричати не можна мовчати»? Де межа між пасивним спостереженням реальних проблем і психічною зброєю деструктивного, токсичного критиканства? Тонка межа. Складно знайти. Відповідь лежить, на мій погляд, на індивідуальному рівні:1. Я вірю в те, що я бачив і знаю особисто. Я ставлю під сумнів будь-яку інформацію, в тому числі те, що я бачив і чув сам. 2. Я памʼятаю, що ворог виграє від того, що я опущу руки. 3. Щоразу я думаю, перед тим, як поширити зневіру і обурення. 4. Я шукаю рішення, а не просто кричу про проблеми. 5. Я ставлю під сумнів доцільність поширення контенту, на кшталт чергових звірств та злочинів, бо дбаю про ментальне здоровʼя оточуючих. 6. Я вмію та знаю способи самодопомоги, підтримки свого ментального здоровʼя. Я використовую їх. 7. Я живу в неідальному світі і сприймаю його таким як є. Я маю мужність дивитись в «завтра», яким би воно не було. 8. Мені погано від того, від чого мені погано, а не від того, від чого МАЄ БУТИ ПОГАНО. 9. Я сам обираю, яку інформацію споживаю і як на неї реагую. В цьому моя свобода. 10. Ніхто, окрім ворога, не виграє від того, що я здамся. Моє побажання на наступний складний, 2025 рік: не дайте згноїти вас медійкою. Не дайте зневірити. Звільніть себе від цього. Тримайтесь. Бережіть себе і близьких. Підтримуйте добре, його багато навколо. Більше ніж здається.Федір Сердюк, FaceBook
Дивлюсь на всі ці відео з ТЦК і ахіріваю з того як нас виєбало російське ІПСО. Всі ниють і скаржаться на ТЦК, кричать про перемовини з терористами, розказують про якусь міфічну диктатуру в Україні, говорять, що заїбали ці вояки з своїми вічними потребами, випустіть нас з країни тощо. Знаєте що я вам скажу? Ви це все заслужили, ви позор нації, позор свого роду і це клеймо буде за вами закріплено на всі подальші покоління. Замість того щоб зібрати свої яйця в кулак, піти в ахуєний підрозділ, стати спецом: піхотинцем, розвідником, сапером, водієм, оператором дрону, ФПВішніком, артилеристом тощо, вигнати цих мразот з нашої землі, ви тільки ниєте і робити тренд з прозорого слова "ухилянт". Із-за вас, ухилянтів і нитиків, хлопців в складі одного віділення зачищають село на 400 будинків з півсотнею одиниць противника, коли це має робити одна-дві роти піхоти. Для мене ви гірше за наших ворогів. Можете там собі плакати в коментарях скільки завгодно, але це моя думка і думка більшості військових які жертвують всім на цій війні.Поки ми не усвідомимо, що ми всі відповідальні за нашу країну, за наше майбутнє, поки ми не станемо як один єдиний колектив - нам не світить ніякого щасливого майбутнього
❗️Заява Асоціації родин захисників «Азовсталі»Асоціація родин захисників «Азовсталі» висловлює глибокі переживання з приводу новин про ймовірне зняття з посади начальника ГУР МО, а відповідно і голови Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, генерал-лейтенанта Кирила Олексійовича Буданова. Як організація, яка є чи не найактивнішою у громадському секторі в напрямку боротьби за повернення українських військовополонених, ми вважаємо, що подібні зміни можуть нашкодити і без того важкому процесу обмінів військовополоненими.Як голова Координаційного штабу, Кирило Буданов протягом понад двох років підтримував постійний звʼязок з родинами полонених Маріупольського гарнізону. До цього, під час оборони Маріуполя у 2022-му, брав участь в організації повітряної операції ГУР МО, якою до оточених підрозділів в Маріуполі були доставлені численні медикаменти, боєкомплекти та особовий склад для підкріплення.Як представники родин, друзів, та всіх небайдужих до долі полонених героїв гарнізону «Маріуполь», спостерігаючи за численними спекуляціями у ЗМІ, ми занепокоєні можливою заміною голови Координаційного штабу, під керівництвом якого були впроваджені позитивні зміни в роботі КШ та комунікації з родинами полонених.Кейс Маріупольського гарнізону є очевидно надскладним з багатьох причин – як відкритих, так і закритих для суспільства, тож, на нашу думку, зміни керівників робочої групи можуть призупинити процеси, що тривають. Завершити справу повернення додому бійців, які захищали Маріуполь та «Азовсталь», належить тим, хто її розпочав. Своєю заявою ми просимо керівництво держави зробити все можливе для підтримки структур, дотичних до обмінів військовополоненими, а не вносити розбрат та хаос серед родин впровадженням незрозумілих для них змін.@AzovstalFamilies
TGLIST.COM.UA
