Автор допису Ollie Skordina. Дуже зізвучно з моїми думками, тому ділюсь і з вами. До речі в кого є дівчатка в предпуьертаті, у Олі чудова книжка для дітей, яка пояснює все що відбувається з тілом.- Мамо, а є пекло? - якось спитала мене донька, поки ми грали в пінг-понг.Спитала так, ніби питала, що в нас сьогодні на вечерю, чи подобається мені якась пісня. Наче мимохідь.- Немає пекла, - так само мимохідь відповідаю, подаючи м’яча.- А чому тоді в школі нам сказали, що є?- питає, пропускаючи подачу.- Мабуть, тому, що для викладачки релігії воно є.- А насправді є воно чи нема? - уточнює, нахиляючись по м’ячик.- Ну от дивися, - я зупинилася. - Ти - моя дитина, я - твоя мама, так?- Так, - теж зупиняється, опускаючи ракетку.- От скажи, за яких обставин я би створила для тебе таке місце, як пекло? І що ти мала би зробити, щоб я тебе туди відправила?- Мамо, ну ти би ніколи такого місця для мене не створила і ніколи би мене туди не відправила. Ні за яких обставин.- Ось! Тому пекла і не існує. І якщо я, звичайна людська мама, настільки люблю свою дитину, що ніколи не створила б для тебе пекла, то що вже казати про Бога? Він же — наша Велика Мати-Батько. Тільки уявити можна, як сильно Він любить своїх дітей- тебе, мене, усіх...Я замовкла, бо наш м’ячик покотився кудись у кущі.Поки ми з донькою його діставали, тема розмови вже змінилася.***А тижні через два ми стояли в черзі по документи в міжнародній установі. Людей - тьма, з усього світу: африканці, індуси, пакистанці, кілька німців і французів, американці…Ми з донькою як тільки не розважались у тій черзі: книжки читали, історії вигадували, в долоньки грали.І тут я раптом повертаюся до неї, усміхаюсь і питаю:Могла спитати що завгодно. Могла будь-якою мовою.Але спитала саме це. Саме українською.- Доню, то що - пекло є?- НЕМАЄ! - відповідає зненацька гучний, чоловічий голос.Донька аж здригнулася і сховалась за мене.Я завмерла, намагаючись скласти докупи: хто це був? звідки? нам здалося?І тут до нас повертається чоловік- невеличкий дідусь із білим волоссям, блакитними добрими очима. Усміхається.- Немає пекла, онучко, - повторює він лагідно.І я розумію: поки ми з донею стояли в черзі, він став поруч.А коли почув рідну мову - відгукнувся. Скучив.І ми засміялися - всі троє. Розговорилися.Дідо вже двадцять років живе в Італії, працює на оливковій фермі. Робота важка. Приїхав заробити, бо втрапив у халепу з фінансовою пірамідою «МММ». Треба було віддавати борги - а нічим. Так і змінилась його доля.Мову вивчив сам, по підручниках, ночами після роботи, засинаючи з книжкою в руках. Говорить італійською добре, зрозуміло, з милим українським акцентом.Каже: нікому не побажає пройти те, що довелося йому. Чутливий. Плаче, коли чує українську. Сумує за мовою, людьми, дружиною… їздить додому раз на півроку.Коли отримав документи - погладив доньку по голові, глянув їй в очі і сказав:- Пекла немає, - усміхнувся. І пішов. Тепло так стало від тієї зустрічі.***А ми ще говорили про це наступного дня. Про пекло і рай, про земне життя. Донька згадувала, що з інформації на уроках пекло виглядало як місце, в якому темно, зовсім немає світла і взагалі нічого немає. Ми разом розмірковували, як поєднати те, що вона почула в школі, і те, що почула від нас із дідом.А що, якщо пекло - це не зовнішнє, географічне, підземне місце майбутньої кари, а теперішній внутрішній простір людини?А що, якщо пекло- це повна ізоляція від Джерела, відокремленість від духу, роз’єднаність із божественним світлом усередині?А рай - це навпаки: контакт із Джерелом, об’єднання людської частини з духовною, відчуття Бога в собі?Тоді виходить, що ми самі обираємо - де бути. Відщепитися у темряву, чи торкнутися світла. Створити своє пекло - чи свій рай. Тут і зараз.Поснули з донькою в таких думках.