Нас зробили живим щитом. Крик з Осколу.Мене звати Світлана, мені 54 роки, усе життя я прожила тут, у своєму будинку. Коли почалася війна, ми не виїхали — а куди нам було їхати? Це наша земля. А тепер я не знаю, як нам жити далі.Тиждень тому в порожній будинок сусідів, які виїхали, заселилися військові. Хлопці, зовсім молоді. Почали ставити техніку у дворі, якісь антени. Ми, можна сказати, всім селом, хто залишився, ходили до них, по-людськи просили: «Хлопці, не стійте тут, у нас діти, старі люди. Ви ж робите з нас мішень». Вони тільки сміялися й не сприймали нас серйозно.А сьогодні вночі прилетіло. Влучило туди, де вони розташувалися. І удар припав на мій будинок. Стіни посічені уламками, вікна вилетіли разом із рамами, дах розбитий. Ми з чоловіком дивом залишилися живі.Я звертаюся до вас, військові ЗСУ. Наші хлопці, наші сини. Ми все розуміємо, ви воюєте. Але благаємо вас, не ховайтеся за нашими спинами! Не облаштовуйте свої позиції в наших будинках і дворах. Ваша присутність тут — це смертний вирок для нас. Нам нікуди тікати. Це наше останнє житло.