Останні років 15 час від часу думаю про публічні страждання. Про те, що суспільству вони потрібні і тебе засудять, якщо не покажеш свої страждання, навіть якщо йдеться про щось дуже персональне.Якщо у мене був би собака і він би загинув, то від мене очікувалося б, що б я публічно страждав, показав, як мені погано від смерті друга. Якщо я страждатиму по своєму, але цього ніхто не помітить, то це буде вважатися ознакою бездушності та, якщо хочете — поганої людини.Чи варто казати, скільки таких публічних страждань ми бачимо, які абсолютно не щирі та є лише грою саме тому, що люди чудово розуміють цю особливість?Ти можеш страждати, сумувати, співчувати, любити, кохати — але оцінка суспільства буде за зовнішніми ознаками, які здебільшого мають підкреслювати, як тобі погано.Ми соціяльні істоти, тому зазвичай показуємо це. Проте, по суті, така демонстрація є лише формою, за якою важко розгледіти суть.З іншого боку — а чи потрібно?Живучи у суспільстві ми не можемо ігнорувати інших, це також факт. Але задумуватися над усталеними традиціями інколи теж варто, хоча б для себе. Навіть, якщо про це ніхто не знатиме.