Ми люди такі цікаві. Чи то фізіологічно, чи то культурно ми постійно намагаємося зафіксувати цей світ. Ми хочемо, щоб молодість не йшла, здоровʼя у 50 було таке ж як і у 25. Віримо, що ми гідні усього кращого просто тому, що я - це ж Я, а інші просто це ще не зрозуміли 🙂 Вважаємо, що оскільки війни навколо не було з народження, її і не може бути в майбутньому. Життя неминуче ломає цю ілюзію можливої стабільності. Молодість не повернеш. У 50 середньо-статистично ти почуватимешся гірше. Виявляємо, що моє Я - це не центр Всесвіту. Зустрічаємо війну, якої не мало бути і краще б не було.І стає зрозуміло, що “Все тече, все змінюється” - це не просто формула давніх греків. Це і є єдина можлива незмінність життя - все в ньому постійно змінюється. Незмінна змінність. А може від так і не має сенсу щось планувати? Але якщо так, то і не треба нічого робити, бо без плану незрозуміло що робити. Хай там що, але природа людини примушує в середньому бачити стакан напівповним. Бо інакше, без позитивної перспективи, який сенс жити? Можливо тому ми всі все ще живі. Бо потреба у сенсі життя поки що переважає гірку реальність незмінного змінного.То бути невиправданим оптимістом - це погано чи добре? 🙂