Чому якісь книжки гарно починаються, тримають у фокусі, ти чітко розумієш сенси та важливість теми, а потім — замість того, аби історія рухалася — нарощують 100+ сторінок, які тут ніби й не потрібні?

🤷‍♂️ #прочитанеПриблизно такі думки виникали, коли дочитував «Дерева» Персіваля Еверетта. Наскільки сподобалась завʼязка, настільки ж текст просів далі. Було відчуття, ніби історія ходить по колу, і десь на екваторі я почав втрачати інтерес. Я вже писав, що толерантність до текстів, які береш у руки два-три рази, а бажання читати так і не з’являється, тут, у зоні бойових дій, мінімальна. Коли маєш нові книжки — легко відкладаєш і переходиш до них. Але попри це — книжка важлива. Це суміш детективного роману, гротеску й політичної притчі про расове насильство, памʼять і те, як минуле знову й знову проростає в теперішнє. Недарма «Дерева» були у шортлисті Пулітцерівської премії. Сюжет такий: у містечку Мані, штат Міссісіпі, один за одним жорстоко вбивають білих чоловіків, а місцева поліція заходить у глухий кут. Розслідування ускладнює містичний елемент — на місці кожного злочину лежить ще одна жертва вбивства: чорношкірий чоловік, щоразу той самий, із геніталіями в руці. Водночас історію перевантажують занадто велика кількість поверхових персонажів, нерозкриті сюжетні ускладнення та заплутані або відверто безглузді додатки. Здається, це той випадок, коли ідея сильніша за сам текст: якщо читаєш у стані, де кожна сторінка має тримати, ця книжка може не спрацювати. Але якщо маєш час і внутрішній ресурс — вона здатна зачепити.