Я сиджу на Золотих Воротах — там, де ми завжди зустрічались. Не планувала сюди приїздити — «просто» так вийшла з метро на Театральній. Сиджу, слухаю Океан Ельзи і нарешті плачу. Про те, що тебе раптово не стало, я дізналась учора. І не вірила. Надто багато смерті навколо від війни, щоб вона прийшла по тебе від серцевого нападу.Я на тебе така зла, що ти навіть собі не уявляєш. Хоча ти любив коли я злюсь — звісно, коли не на тебе. Ти одним з перших називав мене відьмою.І зараз я чітким холодом усередині відчуваю, що тебе нема. Ми з тобою дружили половину життя. По черзі були закохані одне в одного. Ти був першим, з ким я пішла гуляти Києвом після повернення — ми вдвох собі втілили мрію жити тут. Ми давно не бачились, бо все не виходило, але я все збиралась набрати. У тебе ж 29 червня мало бути день народження.Вибач, я не поїду на твій похорон. Мені так прикро визнавати свої обмеження, але я не хочу бачити тебе мертвим (хоча я знаю, що це вірніше було б для моєї психіки).І я знаю, що ти сказав би мені: «Мала, не хочеш, то забий»Ти колись присвячував мені пісню «Вище неба» і казав у юності, що я завжди буду недосяжною для тебе. Ну що ж, Рома, тепер ти виграв — тепер вище неба. Назавжди недосяжний.Назавжди 35.Друже, я завжди памʼятатиму тебе таким🫂