Я_тут_пишу | замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світла Жодного голосу прот...

#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світла Жодного голосу проти то ж...Ранок настав непомітно — рожевою зорею, співом пташок, перлинами роси на траві. Орися, яка планувала не спати й продумати рішення, прокинулася від несподіваного стуку у вікно.Вона дрімала, загорнувшись у плед, з пустим аркушем на колінах. Листок був поділений навпіл: «За» і «Проти» лишалися порожні.— Як я могла проспати… — розпачливо прошепотіла вона, розтираючи затерплу шию.Тіло вимагало руху. Вона підвелася, потерла ноги, потяглася й пішла до ванни. Та тривога лише наростала: залишалося якихось вісім годин — до рішення всього її життя.За сніданком її не відпускала думка: Іскрик боявся Хорса. І ця його доброта… що як це лише маска?— Орисю! — пискнув світлячок. — Ти їсти будеш? Омлет уже вистиг.Дівчина взяла виделку, спробувала проштовхнути в себе шматок.— Є над чим подумати, — відповіла вона сухо.— Та що думати? Кажи «так» і все! Хто ж богові відмовляє, я от… — Іскрик раптом обірвав сам себе. — Ти хоч про сукню подумала?— Яка сукня?! — різко вигукнула Орися, кидаючи виделку на стіл. Світлячок зблід у світлі. — Вибач, — додала вона тихіше. — Мені треба трохи часу.Він одразу щез.Дівчина ще кілька годин намагалася скласти тези, та слова тонули в глухому шепоті: «Це твоя доля. Це твій шлях. Ти повинна».Врешті вона здалася, одягла червону сукню й корону. Пройшлася алеями саду, де троянди палали тим самим кольором. І раптом зловила себе на усмішці. Це місце пасувало їй. Навіть занадто.— Іскрику… — покликала вона. — Зі мною щось відбувається, я…Слова застрягли.— Ти відчуваєш, що готова дати відповідь? — озвався він.— Так, — несподівано навіть для себе промовила вона. І відчула полегшення, таке гостре, що аж закрутилася голова.Вітер здійняв пелюстки троянд і обсипав ними дівчину. Вона закинула голову, розвела руки, спіймала один — і на мить побачила на долоні краплю крові. Коли кліпнула — то був лише пелюсток.Перед нею стояв Хорс. Тепер — у червоному. Його усмішка була така ніжна, що Орисі закортіло обійняти його, але вона стрималася.— То яка твоя відповідь? — запитав він тихо.— Так, — сказала вона й ступила до нього.Її пальці торкнулися його руки — і світ розтанув, завертівся, зник. Вона впала в темряву.