Останнім часом з захопленням дивлюсь на жіночні танці народів Кавказу.Які вони стильні, витончені. Яка там присутня гідність, м’якість, внутрішня сила без метушні.До речі, майстер-класи з цих танців в Україні зараз дуже популярні.І тут у мене виникло питання, яке не дає спокою:а що ж з українським народним танцем?Я почала згадувати те, що знаю — і в голові одразу спливають образи:яскраво, швидко, акробатично.Усі бігають, крутяться, стрибають.Дивитись — як на надможливості тіла, як на гімнастику, як на акробатику — так, ефектно.Але…щось мені важко повірити, що в народі так танцювали постійно.Середньостатистична людина без щоденних тренувань просто не може так “виплясувати”.Очевидно ж, що мали бути й інші танці.Більш побутові.Більш сакральні.Більш живі й доступні.Ну не може бути, щоб український танець зводився лише до бойового гопака і стрімких польок.Наші ж пісні — такі ніжні, поетичні, глибокі…Невже наші жінки не танцювали жіночні танці?Я починаю шукати — і бачу суцільний стереотип.Усюди — одне й те саме: найшвидше, найвище, найгучніше.І все.Інших українських народних танців я майже не знаходжу.Тоді беру до рук дослідницьку книгу про український народний танець(праця дослідника початку ХХ століття) —і вже в перших рядках читаю підтвердження своїх відчуттів:На сценах закріпилися видовищні виступи,більш схожі на циркову акробатику,ніж на ті танці, які танцювали в народі.Саме тому, пише автор, так важко сьогодні збирати по крупицях справжні— сакральні,— розважальні,— побутові,етнографічні танці та їхню справжню рухову лексику.Натомість маємо багато спрощеної “шароварщини”.Так…Українські танці, як і багато інших нюансів традицій українського етносу,виявляється, зовсім не так легко знайти.Я продовжу читати цю книгу.Можливо, мені вдасться віднайти хоча б сліди того, що я шукаю.Бо не вірю,що в Україні не було ніжного жіночого танцю.Просто не вірю.