Андрій Галайко, схоже, настільки боїться власної громади, що вирішив буквально втекти від людей: позачергову сесію селищної ради він скликав не у Великій Березовиці, а в актовому залі Острівського старостинського округу - подалі від мешканців, які сидять без світла і води через управлінську імпотенцію його команди. 20 січня 2026 року о 10:00 - робочий час, чужий населений пункт, складна логістика - ідеальні умови, щоб обурені березовичани фізично не змогли дістатися на сесію і поставити питання в очі тим, хто довів громаду до колапсу. Бо якби це засідання відбулося у самій Великій Березовиці, то політичний баян Андрія Васильовича навряд чи витримав би напір людей, яким елементарно немає чим помити руки. З таким підходом недалеко й до виїзних сесій у полі чи на фермі в Настасові - аби тільки подалі від виборців. Але втеча - це лише пролог. На тій самій сесії депутати спокійно голосують за застосування підвищувального коефіцієнта 2,5 до посадових окладів працівників КУ «Центр надання соціальних послуг», прикриваючись постановою Кабміну №1750, яка має суто рекомендаційний характер і не містить жодного обов’язку платити більше. Тобто це не вимога держави - це свідоме рішення місцевої влади. Особливо зворушливо виглядає той факт, що директоркою Центру є депутатка Ольга Жидик — людина, яка, за дивним збігом обставин, завжди «голосує правильно». І ось уже коефіцієнти, надбавки й турбота про персонал виглядають не як підтримка соціальної сфери, а як банальна плата за лояльність у ситуації, коли довіра мешканців до влади знищена вщент. Абсурду додає і офіційна статистика: кількість соціально незахищених осіб та сімей у громаді за рік зменшилась майже вдесятеро. То за що саме ці підвищення? За ефективність на папері? За мовчазну підтримку рішень, від яких громада страждає? Чи за готовність сидіти в актових залах подалі від людей і робити вигляд, що все під контролем? Коли влада боїться власних мешканців, тікає від відкритих сесій і роздає гроші «своїм», прикриваючись рекомендаціями Кабміну, - це вже не управління громадою, це агонія системи, яка тріщить по швах і намагається заткнути дірки коефіцієнтами, замість відповідальності.