Видавництво «Темпора» | Львівеrpool – Світлана ВасильченкоВажко не мати очікувань, коли в книж...

Львівеrpool – Світлана ВасильченкоВажко не мати очікувань, коли в книжці мова про рідне місце сили, і про рідні місця загалом – які тебе виростили, випестили і допомогли частково сформулювати погляд на життя, всесвіт і всяке таке. Та всі ми різні, і навіть схожі місця не обіцяють однакового досвіду – скільки б ви з головною героїнею не ходили одними доріжками. Тим не менш – #топ_місяцяВидавництво ТемпораТри часові лінії: в одній героїня навчається в універі (рідна ДПІшечка, точніше – ДонеНТеУшечка), і зовсім не уявляє свого майбутнього. В другій – час турбулентності, зовсім незадовго до окупації Донецьку. І третя – де героїня приїжджає в уже плотно окуповане місто, і там живе… все ще не зовсім розуміючи, яким бачить своє майбутнє. І тільки красень Ліверпуль стоїть, і за всім спостерігає.Це був той випадок, де я не очікувала нічого іншого, окрім ніжної любові до книги – при тому, що хоч якось співвіднести свій досвід з досвідом ліричної героїні ніяк не могла. Можливо бо почала досліджувати Донецьк мало не з першого приїзду туди (я хоч і з області, але маршрутка від мого дому в Макіївці до центра Донецьку йшла 35 хвилин… серйозно, мені по Києву до улюбленого бару довше їхати міським наземним  транспортом!). І хоч і обійшла, здається, весь центр – але до самого відʼїзду могла випадково знайти для себе незвіданий дворик або просто цікаву місцину. Героїня же ж боїться вийти за межі своєї мушлі – і це стосується і людей, і локацій, і інтересів загалом. Тож головний конфлікт і крутився навколо того, чи вона взагалі зможе – але я на нього не відповім, самі читайте! 🙂Та в книзі мені було катастрофічно мало самого Ліверпуля. Хто не знає – це був здоровезний комплекс, в якому був фудкорт, готель і ресторан з найдовшою (чи – з другою по довжині в Європі, вже точно не пригадаю) барною стійкою, куди приїжджали абсолютно прекрасні гурти, виконавці і виконавиці – і де завжди була можливість поспілкуватись з людьми, що жили в моєму плейлісті. В книзі він наче завжди поруч як символ свободи – як і Львів, про який так багато думає головна героїня – але тільки на рівні згадок. (в книжці цього не було, та було в реальності – а потім його перетворили в місце, де тримали полонених. Ну ж бо не спаскудити прекрасне місце русня не могла)Але от де книга знайшла мій болючий нерв – так оце в описі третьої часової лінії. Справа в тому, що свого часу, на початку березня 2014 року, я зробила собі подарунок на честь прожитої чверті життя і переїхала в Харків. Тож, фактично, останніми спогадами про місто юності були хвилі жовто-синіх прапорів в центрі і фінальний паб-кроул (маршрутом Ізба читальня-Ґанджюбас-Орєшек-Кундербунт-і ота дивна харчевня на Мотелі, стилізована під американську закусочну, куди я приїжджала після возливань поїсти нормальної їжі, щоб не померти зранку)...так, я відволіклась. Я про те, що не бачила Донецьк у форматі псевдо-республіки (і дуже цьому рада), але хоч якесь уявлення про життя там змогла отримати – хоча б через очі і почуття ліричної героїні. Багато думала про Чистилище.Книга до якогось моменту здавалась мені дещо сумбурною – поки не зрозуміла, що такою вона і має бути. Бо мова про тих, хто тепер і є дорослий – але усвідомлення того приходить довго і болісно, і не завжди метчиться з цифрами у паспорті. Тому – лайк від мене, і щирі обійми авторці. Просто через спільну памʼять.