Декілька днів спостерігаю за подіями, які розгортаються навколо дитячого центра кардіології і кардіохірургії. Одного з найбільш крупних (якщо не самого крупного) науково-практичного центру вроджених вад серця у Європі.Люди, далекі від медицини, ніколи не зможуть зрозуміти, який це надскладний, величезний, скрупульозно налаштований відпрацьований механізм. Вроджена кардіохірургія новонароджених це взагалі одна з найскладніших галузей медицини, тут недостатньо просто мати операційну та хірургів. Потрібна злагоджена система, яка складається з купи унікальних фахівців, які вміють працювати, вибачте за банальне порівняння, як єдиний організм.Такі команди не формуються механічно, тому їх неможливо просто «реорганізувати», «перевести» в іншу установу й очікувати, що система продовжить функціонувати так само. Адже унікальність таких центрів полягає не в приміщеннях і навіть не в обладнанні, а в накопиченому колективному досвіді.Люди, далекі від медицини, ніколи не зрозуміють що такі центри формуються десятиріччами. Не осягнуть, що це вершина медичної інфраструктури країни. Їх дуже мало навіть у багатих розвинутих державах.В нас є. Тобто, був. P.S.: Дивлюся на заламування рук у фейсбуці і страждаю від флешбеків. Бо добре пам’ятаю 2022 рік і те, як реорганізували нашу кафедру, якій мало б було виповнитися у 2023-му сто років, і яка була єдиною кафедрою дитячої гастроентерології в Україні. Не знищили, ні, Боже збав. Реорганізували. А те, що тепер її нема, і колективу вже нема, і взагалі нічого нема, окрім жменьки випадково зібраних разом людей, які чудово усвідомлюють і катастрофічність того, що відбувається, і відсутність сенсу подальшої праці - так це нічого. Нічого.