#07мая2023
#Киев

Сьогодні, дитино, я прокинулася вдосвіта, щоб подумки провести з тобою останні години твого земного життя. З допомогою побратимів вдалося відтворити цей день майже похвилинно.
6 травня Ілля Чернілевський подзвонив важливим для нього людям – нам з батьком, бабусі, коханій, друзям. Бої ставали все жорстокішими - і я впевнена: Ілля мав передчуття, що наступного дня не переживе. Ми з батьком відчули, що 6 травня син був не такий, як завжди. Дзвонив нам двічі. Думаємо, що прощався…
Ранок 7 травня 2022 року видався погожим - спів пташок, ясно-зелена молода травичка, степове свіже повітря. Ілля готувався заступити на чергування - з 6 до 8. Прийшли нові хлопці(пізніше загинули або були поранені), попросили дозволу заварити кави. Всі зробили собі кави, розмовляли. Хлопці звернули увагу, що Ілля якось особливо насолоджувався цим ранком, дихав і не міг надихатися і все повторював: «який кайф». І пішов замріяний степом, хлопці в якийсь момент почали кидати йому вслід камінці, щоб схаменувся і повернувся, бо ще трохи і він би дійшов до ворожих позицій.
О 5.47 ранку Ілля востаннє був на зв’язку. 0 6 почалася атака ворога. Рашисти вдарили саме з того краю, де були Ілля з Іваном Петренком. Якийсь час рація працювала – Ілля кричав: «Сильно обстрілюють, не можу підняти голову!» Десь о 10.20 ранку прилетіла міна – Іван з Іллею загинули. Миттєво. Побратима поранило. Він кричав до них: «Хлопці, я трьохсотий, поможіть», але вони не рухалися і не відповідали. Потім був ще танковий обстріл, але цього син уже не відчув.
Про що ти думав у свої останні миті, дитино моя? Що відчував? Жах, відчай, що маєш загинути так рано, у 30 років, що більше не побачиш нас, кохану, сонця? Але я точно знаю - ти ні на мить не пошкодував про свій вибір.
Неймовірно, але Ілля передчував свою долю… За рік до вторгнення на слова бабусі, що їй, напевно, недовго лишилося, відповів: “ Бабусю, я, мабуть, піду раніше». І практично вся його творчість, всі пісні інших авторів, які він любив, пронизані темою близької смерті. І я мала страшне, недобре передчуття...
За півроку до загибелі Іллі життя зводило мене з матерями, що втратили дітей. Я дивилася на них і думала: «Боже, як же ви живете? Хіба можливе життя після ТАКОГО?»
І тепер я така мати.
Як я живу? Так, ніби рік тому мене вдарили ножем під серце, я спливла кров’ю, але чомусь не вмерла. Ніж лишився під серцем, його не витягли, я так і ходжу з ним. І як згадаю рідний голос, рідне обличчя, він знову і знову впивається в серце, і тоді я плачу там, де мене це застане – у машині, в торговому центрі, на вулиці. Люди стривожено дивляться на мене, часом пропонують допомогу, але я тільки мовчки хитаю головою і тікаю. І порожнеча, така пустка всередині…
Нещодавно моя сестра по нещастю написала: «Тільки тепер я зрозуміла, що мій син у кращому місці». І я щиро позаздрила цій вірі мудрої побожної жінки, хоча ні її молитви, ні молитви всієї їхньої великої родини не вберегли її сина. У мене нема такої віри. Я не вірю в Бога, я не розумію - якщо він є, як він може допустити те, що відбувається: загибелі безневинних дітей, прекрасних наших воїнів, часто ще зовсім юних. Всяка мерзота безкарно коїть зло і має всі шанси дожити до глибокої щасливої старості, а чесні, відважні гинуть. Я вірила, що Іллю врятує моя любов.
Первістку мій… Ти народився, коли я була зовсім юною, студенткою… І коли не було кому з тобою посидіти, я брала тебе у наплічник і несла в університет, і там тебе бавили однокурсниці, поки я складала заліки. «У Ольки найсимпатичніший малий». Біляве янголя з блакитними очима.