Воєнний щоденник мирних городян

​Потім справжнє «живе срібло», невгамовний бешкетник, потім складний підліток, якому не можна було дати ради, потім юнак, якого роздирали внутрішні протиріччя, і який все шукав себе, і нарешті добрий, чуйний, розумний, порядний чоловік. Мені часто бракувало мудрості, терплячості, уважності, іноді я у відчаї думала, що як мати я абсолютно бездарна, але якось Ілля сказав мені: «Ти знаєш, я порівнюю нас з сім”ями наших знайомих: у Р. мати найняла бандитів і виганяє його з квартири, хоче з ним судитися, у А. батьки просто морально знущалися з неї все дитинство. Я слухав їх і думав, як же мені з вами пощастило. Я такий вам вдячний. Моє дитинство було прекрасне» . У грудні 21 року Ілля прислав мені повідомлення у месенджер( я бережу його), де написав, як сильно мене любить і який вдячний за все. Мені було смішно читати про смачну їжу, курси, репетиторів, здавалося б, такі дурниці😊. Але було там і «дякую за підтримку, за добрі слова, за те, що ти завжди готова допомогти» . І тоді я зрозуміла, що все було недаремно. Ось випадок, який багато говорить про Іллю. На фронті у практично розбомбленому селі під купою сміття хлопці знайшли гітару. Ілля як міг настроїв її і кілька днів грав і співав побратимам. Та коли розповів про це батькові, той необачно сказав, мовляв, дивись, щоб тебе не звинуватили в мародерстві. Боже, як це вразило Іллю. Він навіть поскаржився мені: «Уявляєш, батько сказав, що це мародерство» . Я його заспокоювала, пояснювала, що він неправильно зрозумів, що ніякий він не мародер. «Ми ж не так тебе виховували». Ілля аж розплакався, що про нього могли таке подумати, і врешті відніс гітару на те розбомблене подвір’я, у те пусте село, де вже не було жодної живої душі. Але кілька днів був щасливий, обнімаючи улюблений інструмент, співаючи, роблячи те, що любив найбільше. Я досі перечитую повідомлення з військкомату: «Ваш син, солдат….» і думаю: це якась помилка, ну який же ти солдат? Поет, співак, композитор, перекладач. Але найголовніше – чоловік, справжній чоловік, який не став ховатися, не втік, а свідомо пішов захищати сім’ю, свою країну. «Я люблю свою країну, якою б вона не була». І загинув як воїн. Горе моє безмежне, як безмежна моя гордість за тебе і безмежна вдячність за те, що ти був і завжди будеш у моєму житті і в серці. Я не змогла тебе поховати - ти досі в тому степу, ніхто не закрив тобі очей, я востаннє не поцілувала тебе, синочку. І не знаю, чи зможу колись поховати.Ми були разом 30 земних років, дитино, це нестерпно і несправедливо мало, ми зовсім не набулися з тобою. І десь жевріє надія: а раптом все-таки там, за межею, щось є і ми колись ще обнімемося? Я б усе за це віддала.Сину мій, болю мій, щастя моє, любове моя…. Честь.Дякую всім, хто вчора прийшов згадати нашого Ілюсю. Olha Chernilevska

#26февраля2022 #ЧерниговWar horror in my hometown Chernihiv. Use translation botton!Ужасы войны в моем родном городе.Сегодня снаряды попали по жилым кварталам мирного города.Я до сих пор не могу поверить, что это все не страшный сон и утро никак не настанет. Каждый раз мозг отказывается принимать факт того какими словами приходится описывать происходящее. Война, сирены, бомбеубежища, укрытия, кононады, выстрелы и разрушения. Я никогда не мог себе представить, что придется что-то подобное переживать! Последние 3 дня мы все на телефонах. Мне написали кажется все - спасибо, следите за обновлениями моих статусов. Пытаюсь держать вас в курсе событий Чернигова от первоисточников. Мои статусы из свободных мыслей превратились в военные сводки. Проверка новостей без остановки, телеграм каналы, звонки свидетелей и их родственников. Теперь о маме. Билет куплен на понедельник на поезд Киев-Пшемышль, но выехать из города нереально и опасно. Передвигаться в принципе опаснее. Город находится в "блокаде". С обеих сторон вражеские границы, по некоторой информации мост через Десну поврежден и выехать на Киев невозможно. Кто-то ищет информацию как выехать, но это опаснее, чем сидеть дома. Когда сирены - нужно прятаться в укрытиях, но мама отказывается, она сирен не слышит. Утром была в магазине, купила почти все, не было никакого хлеба и забыла спички. До банкомата не дошла, на улице никого не было, но кто-то отправил ее обратно - вроде как повреждено асфальтное покрытие. Теперь будет платить карточкой, пока будет работать. Дома провела уборку, заклеила окна буквой Ж и покрасила волосы. Если что, сказала, что будет ложиться в ванну. Выключила свет в комнате, как и многие, и читает новости. Моя мама спокойна на все проценты мира и никуда выезжать не собирается. В рашем районе достаточно тихо, хотя во время разговора даже я слышал выстрелы.Звонил друг из Дрездена/Харькова. Сестра ехала в сторону границы с ЕС и попала под атаку на мост под Ирпеней. Теперь она в реанимации, почти все погибли. Родственники моей начальницы уже второй день едут из Харькова по стране в сторону границы. Как и многие другие. Эвакуационные рейсы из Киева отправляются довольно часто, но Чернигов оказался в засаде. Спустя столько времени написал отец из Москвы - цитировать не буду. Просто попросил мне не писать. Я не паникую, иногда бывают эмоциональные волны, но все проходит и ум остаётся трезвым. В Дрездене ведется огромная волонтерская работа. Сумбурно, все подряд, но надеюсь, что вы поймете. Мы все были наивными и не хотели принимать факты о которых говорили еще с ноября. Я надеюсь на скорейшее прекращение войны! Michael Bonaker