​​Глянув вчора "Фінікійську схему" Веса Андерсона, і якось навіть нічого не відчув крім нудьги. Якщо "Французький вісник" розчарував, а "Астероїд-Сіті" відверто вибісив, то "Схема" залишила мене абсолютно байдужим, і ані Бенісіо Дель Торо, ані Майклу Сері, ані Мії Темплтон цього не змінити. Говорячи про фільмографію Веса Андерсона останніх років, рано чи пізно приходиш до думки, що з кожною роботою він все більше відривається від реальності, і на етапі "Фінікійської схеми" зв'язок вже остаточно втрачений. Андерсон наче і намагається знову говорити про теми дорослішання, сім'ї та батьківства, але чим далі, тим менше йому віриш, бо це просто черговий повтор.Найбільше "Фінікійська схема" (та інші останні роботи Веса) нагадує новорічний шабаш під назвою "голубий вогник" по телевізору, коли кожен рік втомлені зірки приходять відпрацьовувати гонорар та зміну, щоб потім знайти собі цікавішу роботу. Проблема в тому, що Вес настільки затаскав прийом з зірковими камео та ролями, що ти більше не бачиш персонажів, тільки акторів у нових образах. О, Білл Мюррей в образі Бога, о, Бенедикт Кембербетч зі смішною бородою, о, Генкс і Кренстон баскетбольні фанати. Логічне питання, яке виникає, а чи будуть останні фільми Андерсона працювати без цього зіркового попурі? Ну і Бог з ними з цими зірками, а чи є щось сказати нового самому Весу? Візуальний стиль його законсервувався, і вже не замиловує, а просто дратує. Кволий сценарій розвалюється на окремі епізоди, і Андерсон сам все більше стає схожим на компілятора тіктоків, ніж на досвідченого режисера, хоча ще декілька років тому він дратувався, через тренд, де його всі копіювали. А от і "Схема" відчувається як набір натужно зібраних епізодів, які погано в'яжуться між собою, де вже не допомагає ані стилізація, ані зіркові камео. Взагалі, ще з "Вісника" у мене виникла думка, що Андерсон став таким собі "Марвелом для синефілів" — ти прекрасно знаєш, що очікувати від цього кіно, на ньому доволі легко відпочити та розважитись. Різниця в тому, що Марвел все ж кіно суто розважальне, де авторські амбіції можуть проявлятись хіба що всупереч, а тут Вес Андерсон сам себе зробив рабом форми та передбачуваності, хоча вочевидь він завжди мав і амбіції автора з великої літери. Але те, що раніше виділяло техасця з плеяди інших режисерів, стало пасткою де він поступово тоне, от тільки на відміну від головного героя "Фінікійської Схеми" Жа Жа Корди, в Андерсона немає свого Бйорна, який його звідти витягне.