Поки біль не торкнувся особисто тебе — його ніби не існує.Сьогодні вночі Київ вкотре здригнувся від потужного обстрілу. Загинули люди. Вранці вийшла на вулицю — а все вже прибрано. Машини їдуть, хтось пʼє каву, діти йдуть у школу.⠀А в когось цієї ночі вже немає дому. Або близької людини. Але цей біль — лише їхній. Бо він не торкнувся всіх інших.Ми вже кілька днів публікуємо оголошення про потребу в допомозі. Приїжджає машина з продуктами — 10 тонн. Їх треба розвантажити, щоб далі передати тим, кому потрібно: постраждалим, новоприбулим, на передову, у прифронтові зони.Зареєструвався один доброволець.Четверо людей сьогодні розвантажують десять тонн. 2,5 тонни — на кожного.⠀Але як тільки ми відкриваємо реєстрацію на отримання допомоги — одразу десятки, сотні заявок. І ще потім хтось пише, що ми винні — бо відкрили мало місць.Мені боляче це писати, але реальність саме така.⠀Цей пост — не про скаргу.⠀Це пост — про причину, чому благодійники вигорають. Чому закриваються фонди. Чому зникають волонтерські ініціативи.⠀Бо коли важко — ми залишаємося з цим важким самі. Без рук, які можуть допомогти. З тисячами запитів на допомогу — і з мовчанням у відповідь на прохання про підтримку.Я вірю, що нас багато. Але сьогодні дуже хочеться побачити це не в словах, а в діях.Якщо ви читаєте це — подумайте: може саме ви та людина, яка зараз допоможе розвантажити авто? Ще є час доїхати до локації і встигнути допомогти!⠀Бо війна не закінчилась.І біль — не зник. Він просто не дійшов поки до вашого дому.