«Довженко. Перший погляд» — це фільм про зранену українську культуру, яка петляла, виживала, маскувалася та одягала чужий образ, щоб вижити.

Фільм про людей, які жили всупереч. Які надихалися один одним. Які ризикували щоденно життям, але не могли інакше.
Красиві актори, костюми, кадри і яке море!
Багато недосказаності.

Зрештою, вона там дуже й дуже пасує. Час був такий, що люди багато усього не договорювали не те що один одному, а й собі. Час був такий, що у тебе був вибір без вибору.

І ти пробував жити, як міг. З помилками. З любов’ю та ненавистю. З надією, що вийде колись у тебе.

Вони — молоді, красиві, талановиті українці. Їм би жити й творити. Але так стається, що репресивна машина вимагає їх собі на поталу. Можна ж дати завдання іншим, але ні. Треба підім’яти та підкорити найкращих.

Мені цей фільм про цінність. Цінність того мистецтва, яке для багатьох і досі не на часі.

P. S. Якось розповідала знайомому, що намагаюся ходити на усі українські фільми. Минув час. Зустріла його, каже, що теж тепер ходить. Буду нагадувати вам час від часу: ходіть на українське. Воно таке близьке, важливе, глибоке. Таке вистояне. Таке потрібне.