десь у v–vіi століттях жив у бретані юнак на ім’я мауд, якому судилося згодом стати видатним абатом. але його батьки про це не знали, тому, як зазвичай буває у батьків, мріяли одружити сина з порядною дівчиною — і навіть знайшли кандидатку, із сім’єю якої почали перемовини. але сам мауд одружуватися не хотів, бо планував зберегти свою цноту для бога (прикро, що в якийсь момент на чоловічій цноті для бога перестали наголошувати в агіографіях; цікаво було б дослідити, коли саме, бо навіть у пізній «золотій легенді» якова ворагінського ще трапляються згадки про те, що оцей і оцей святий були незайманими).тож мауд почав молитися — точнісінько як бригіда чи вільгефортіс — щоб господь послав йому недугу чи потворність, яка допомогла б уникнути шлюбу. і бог учинив чудо: дуже скоро юнак почав, емм, пахнути так сильно, що підійти до нього стало неможливо. звісно, потенційна наречена одразу розхотіла заміж, та і її батьки вирішили, що іще мають час пошукати кращу партію. що подумали маудові батьки, легенда не каже; утім, коли запах минув разом із ризиком шлюбу, вони більше не намагалися одружити сина, тому, ймовірно, були достатньо вражені чудом, щоб не хотіти його повторення.мініатюри самого мауда я не знайшла, то тримайте замість нього абата джона беркамстеда, який жив аж у хііі столітті та, як каже підпис до цього портрета, «нічого вартого згадки в житті не зробив». зате от тепер після смерті проілюстрував веселу історію, вже непогано.#тяжкобутисвятим