грає, що сонця жде.
.
.

я втомився.
не памʼятаю періоду в житті,
коли я працював важче і більше, ніж останні півроку.

Особливо, останні 1.5 місяці.
Робочі дні по 14 годин,
з 1 вересня.

Я прокидаюсь о 09-00,
їду в павільйон, працюю там до 17-30,
потім їду на студію і працюю там до 00-30,
і так кожен день. Без вихідних.

По колу. Безупинно.

в якийсь момент,
перестав памʼятати, як приходжу додому і як засинаю, прокидаюся.
знаю тільки, що відкрив двері, і потім зранку сів у машину,
ось такі спогади.

дуже шкода мою Сашу,
як мала мене поруч,
наче привида, який дивиться крізь неї, крізь кімнату,
думаючи про те,
як Артур Пісковський має піднімати руки.

і весь цей калейдоскоп вражень ще сповнюється поганими новинами.

кожен дзвінок від когось з команди - це погана новина.
тільки такі. останні три тижні.
згорів склад, не встигну то, не прийду бо, затримуюсь, не привезуть, знищено, відмінено, скасовано, не дозволено, перенесено, забуто, зайнято…

тепер я ловлю паніку,
кожен раз, коли в мене дзвонить телефон.

Також я бачу шалену втому кожного присутнього на репетиції,
бо вони переживають речі - не легші, хтось - важчі.

я намагаюсь бути для команди прикладом стійко-потужності,
але, здається - в мене вже не виходить,
бо Настя з балету одного разу підійшла і сказала щось по типу, що їй шкода мене,
а я наче усміхався,
повний сил до цього…
і зміг лише спитати: «що, так видно?»

писав подібну нотатку разів 5,
кожен раз стирав, думаючи «нахіба комусь про це чути?»,
тим паче - оце проблеми у якогось там режисруна,
що (божечки!) в такі часи важко йому ставити акторів на точки, пздц,
оце випробування.

Але запощу... Нащо?

Напевно, я в першу чергу хочу,
аби всі, кого я ігнорував останні півроку - на мене не ображались.
я навіть забув привітати близьку подругу з днем народження, про що все ще шкодую.
чи їх було двоє? Пробачте мені. Якщо зможете.

Хаотично напишу про ще одну річ.
Влітку, колишній актор нашої трупи вирішив виходити у прямі ефіри, обливати брудом усіх своїх колег,
в очі людям тупо брехав, як йому щось тут казали, примушували благати, «на колінах повзати», і т.д.
Поки в особистих є переписка, де йому двічі пропонують роботу, і кажуть «до зустрічі на сцені палацу Україна, потенційно»,
а він пише: «так, звичайно!»

Мене так дивувало, як можна дозволяти собі таку наглу брехню, на що розрахунок?
Що нам вистачить благородства не показувати листування?
Виходить, правильно розрахував.

А от чергову порцію бруду,
що «Хоменко - тиран», «Хоменко - то, Хоменко - то», звісно - з радістю проковтнули.

Напевно, мене дуже легко ненавидіти.
Чесно? Я розумію чому,
сам часто ловлю себе на цій думці.
Можливо, від цього й бажання запрацювати себе до смерті.

Або того вартує історія,
і глядацький досвід, який ми хочемо дати.

Хотів написати, що ми мріємо збудувати такий собі «Бродвей під обстрілами»,
а потім зрозумів, що до Бродвею - дуже далеко,
і ми не факт, що будуємо…
Аби будувати - треба фундамент, а ми так… колотимо будинок на дереві.
Підлога - це лава!

Мені - важко,
і я пишу про це,
бо дуже часто роблю вигляд,
що не важко,
може тому й здаюсь таким «зухвалим».

Дорогий читач,
за тебе вся команда
бʼється до кінця
твоя газета
РАДА.

P. S. Дана Сарман прочитала цей текст,
і сказала "круто, канєшно, але зовсім немає надії, нащо постити",
тому... Ось вона, надія, слухайте!

Колись, я мав щастя летіти літаком,
і побачив захід сонця - над хмарами.

Себто оце все рожево-помаранчеве свято кольорів, що ми фоткаємо знизу,
я побачив зверху. І це мене вразило до глибини душі.
Нічого красивішого в житті не бачив,
жодна будівля, жодне місто, жодна музика чи фільм - мене так не вразили,
як те, що жевріло в моєму ілюмінаторі.

...а потім зрозумів, що воно ж так кожен день робить.
і ні для кого, і може ніхто й не дивиться, а воно все одно буде так робити.

Я й тепер, інколи, дивлюсь на небо,
ну себто знизу,
і розумію, що там, над хмарами, відбувається найбільша краса у світі,
а вона-то й не знає, що вона - краса.

Моралі тут нема ніякої. Але надія... Наче є, м?
Мені стало легше.
Сонце все одно світитиме.