Сміливо | ч. 3І виникає дивна ситуація: жінка фактично піклується про двох дітей...

ч. 3І виникає дивна ситуація: жінка фактично піклується про двох дітей одночасно – ту, яка зовні, і ту, яка всередині. Тільки про другу вона часто не здогадується, або відчуває щось незрозуміле – якусь тугу без назви, якийсь сум без очевидної причини, який посилюється кожного разу, коли власна дитина робить щось, що резонує зі спогадами.Ми звикли думати про материнство як про односторонній процес, де мати дає, а дитина отримує. Але насправді це взаємне дзеркало, і дитина не просто отримує – вона відбиває. Відбиває матері її власне дитинство, її власні незагоєні місця, її власні потреби, які колись залишилися без відповіді. І мати, яка готувалася давати любов, раптом може виявити, що їй самій цієї любові бракує – що вона не тільки мама, але й досі та дівчинка, яка чекає.Це не звинувачення – ані матерів, ані їхніх матерів, ані когось іншого в цьому ланцюжку. Побачити механізм не означає виправдати біль, якщо він був завданий, але й не означає засудити когось за те, що цей механізм спрацював. Для жінки, яка хоче щось змінити в цій динаміці, розуміння того, як це працює – це початок, тому що складно змінити те, чого не бачиш і не розумієш.Материнство для багатьох жінок стає свого роду вимушеною зустріччю з власним дитинством – зустріччю, яка не питає дозволу і не чекає слушного моменту. Дитина своїм існуванням, своїми потребами, своїми емоціями активує в матері те, що, можливо, довго спало. І тут відкриваються різні шляхи – можна не помічати цього, продовжувати жити як раніше, автоматично відтворюючи знайомі патерни. А можна спробувати побачити, визнати, почати поступову роботу з тим, що піднялося на поверхню.Регресія, яку може запускати материнство – це не вирок і не діагноз. Для тих, хто готовий із цим працювати, це може стати можливістю – нарешті прожити те, що не було прожито, оплакати те, що не було оплакано, отримати – нехай не від власної матері, але від себе самої, від близьких людей, від терапевта – щось із того, чого колись бракувало. Але ця можливість реалізується тоді, коли жінка здатна побачити, що відбувається, і сказати собі: «Так, материнство повернуло мене в дитинство, і всередині мене є частина, яка все ще чекає на щось важливе.»Те, що назване – перестає керувати з темряви. Жінка, яка розуміє, чому вона іноді реагує так, як реагувала її мама – отримує простір для вибору там, де раніше була лише автоматична реакція. Жінка, яка бачить свою сліпу пляму – може шукати способи її компенсувати, вчитися, просити про допомогу. Жінка, яка знає про регресивну пастку – не провалюється в неї так глибоко і так надовго. Знання не вирішує все, але воно дає точку опори.Якщо щось у цьому тексті відгукнулося, пам’ятайте – це не діагноз і не звинувачення. Це спроба назвати те, що багато жінок переживають мовчки, іноді соромлячись, іноді вважаючи себе якимись не такими. Те, що має назву і пояснення – вже не таке страшне. І те, що має механізм – можна поступово змінювати.Дитина – дзеркало. Але те, що ми бачимо в дзеркалі, не обов'язково має залишатися незмінним.Сергій Куліда