Сміливо | Нормалізувала аж сьогодні, на третій рік материнства під час війни, св...

Нормалізувала аж сьогодні, на третій рік материнства під час війни, свій стан після нічних повітряних тривог. З того часу, як я стала матірʼю, після обстрілів, особливо, коли укриття закрите, я ще декілька днів відходжу. Я зле сплю, втрачаю апетит, отримую напад мігрені, почуваюсь виснаженою, "вибитою" з колії... Я дратувалась на цей стан, особливо коли я у ньому маю сама доглядати за дитиною.Але лиш сьогодні я зрозуміла наскільки це природно, навіть на тілесному рівні. Бо немає напевно нічого більш біологічно логічного, як захист свого потомства.Тому мій мозок під час тривоги включає режим крайнього алярму – врятувати дитину за будь-яку ціну. І це відчуття безсилля від звуку ракет та дронів, чи навіть моніторингу пабліків про їх наближення, ніяк не сумісне з материнським інстинктом.Бо навіть, коли я розумом розумію "може до нас не полетить" (як сьогодні), або "навряд десь сюди влучить", або "ми в укритті, а значить у безпеці", моє серце шалено гупає, а нервова система намагається (і не завжди успішно) переварити відчуття непереборної смертельної небезпеки і безпомічності перед нею, відчуття неможливості гарантувати безпеку своїй дитині та собі, коли я чую вибухи.Мій мозок в режимі "біжи" КРИЧИТЬ – "хапай дитину, рятуй її і рятуйся сама!!!", але немає куди бігти. Тваринний інстинкт спонукає мене тікати від небезпеки, як тварина тікає від лісової пожежі, але по факту нема куди тікати від інфразвукових хвиль від вибухів, що пронизують тіло.Заземляюсь, ледь не як леді Джессіка з "Дюни", але це забирає стільки ресурсу – тримати свій раціональний "мозок людини" включеним, коли мій простіший "тваринний мозок" відчуває смертельну небезпеку, яка загрожує в першу чергу, моєму маленькому синочку.Я оце пишу, бо ми вже звикли так жити й не звертаємо уваги на те, наскільки це жахливо, травматично, несправедливо та ненормально.