Колись, дуже давно, у світі між Зимою і Весною жив Вогник.🔥Він був зовсім маленький.Не багаття, не полум’я, навіть не свічка — лише тепла іскра, що дихала. Його не було видно здалеку, але той, хто зупинявся і прислухався, відчував: холод став м’якшим.Зима ненавиділа цей час.Вона ще тримала землю кригою, ще скувала ріки, ще ховала зерно у темряві.Але Вогник уже з’явився.🔥Він народжувався щоразу в один і той самий день — коли ніч ще довга, але вже втомлена, а світло тільки-тільки починає згадувати дорогу назад.Люди називали цей день Імболком.Кажуть, у цей час стара Богиня Зими виходила з печери і слухала землю. І якщо чула під снігом рух — знала: її влада тане.Вогник не поспішав. Він не ламав кригу і не кликав весну голосно.Він просто був.Теплий. Живий. Справжній.Його сила була не в яскравості, а в намірі.Він торкався коріння дерев — і ті прокидалися. Дихав у молоко овець — і воно ставало поживним. Сідав у серця людей — і там з’являлося дивне відчуття:я ще не знаю як, але інакше буде.У цей день люди не просили багато. Вони не вимагали весни.Вони просто берегли тепло: у домі, у словах, у собі. Вони запалювали вогонь і не поспішали, бо знали:якщо не злякати Вогник —він виросте. І тоді вже ніяка зима не втримає світло.Так Імболк і живе досі — як тиха казка про початок, який ще не видно, але вже неможливо зупинити.