Дубляж вбиває кіно. Навіть найакуратніший і найдбайливіший усе одно втрачає багато від оригіналу. Простий приклад — Одного разу в Голлівуді. Весь фільм Квентін Тарантіно побудованій на любові до 60-х і фінал – це терапевтична насильницька помста над тими, хто "вбив" безтурботні 60-ті. Не просто покарати сектантів, а зняти з них ореол жаху, зробити їх жалюгідними. Весь фільм паралельно з сюжетом Далтона та Кліфа нам показують світло і тепло, показують Шерон Тейт — живу, милу, хорошу. І ми весь час пам’ятаємо, що в реальності її чекає. І ось, пройшло цілих 2 год 25 хв (ще раз, дві з половиною години). Фінал. Нарешті момент, до якого все вело. Сектант Текс повторює фразу, сказану ним у житті перед вбивством: «я диявол і прийшов робити диявольські справи». Але Тарантіно руйнує пафос не тільки реакцією Кліфа. Він руйнує його тим, як це сказано. Текс відверто шепелявить. Страшна декларація звучить смішно й жалюгідно. А тепер порівняйте це з дубляжем. Для мене дивитись кіно з дубляжем — це немов замість послухати пісню у виконанні крутих музикантів, я просто слухаю, як її на синтезаторі награє місцевий лабух.