найгірше в моїй голові лунає минуле. воно завжди зі мною. якби події були одягом, можна було б носити одяг, а коли той застарів - викидати і носити інший. а минуле ніколи не викидається, воно просто є, лишається зі мною в спогадах НАЗАВЖДИ, уявляєте, хіба поки не постарішаю і не застану деменцію. багато спогадів дуже хочеться не просто стерти, а взагалі їх не мати, бо вони ж так душать, а діти їх нікуди не можна. а з іншого боку є хороші спогади, які більше ніколи не повторяться, бо вони десь там, далеко в минулому за минулих обставин з іншими людьми. і ти й не хочеш щоб вони повторились, бо на їх місці зараз якесь зовсім інше хороше. і дивлячись на цю тонну удушливого минулого, я розумію, скільки змін пройшла моя особистість. і з часом довелось відмовитись і від купи людей, і від захоплень, і від любовей, і від болів і радостей. і єдине спільне арифметичне між цим усім - я. але якщо я — більше не вся та сукупність речей з минулого, то хто я така? які з тих речей і людей які є зараз залишаться? що з цього всього взагалі я, якщо усе постійно міняється і ніщо не лишається зі мною назавжди, крім мене самої? що тоді мене визначає?