Дискусії про те, що горором є, а що не є, можуть тривати вічно, але для мене особисто — і я часто чую підтвердження цієї думки від інших — найстрашнішими у будь-якому горорі є люди, а не вигадані містичні монстри.І купа авторів, навіть вводячи фантастичний елемент у книгу, все одно робить акцент на тому, що саме людські монстри є істиним джерелом жаху.А ця затяжна прелюдія тут для того, щоб розповісти вам про #запеклі_страхи Йона Айвіде Ліндквіста, чиї романи наприкінці минулого року нарешті вийшли українською 😌Так от, Ліндквіст вважає людську монструозність значно страшнішою за надприроднє зло, тому в його творах грань між людьми і чудовиськам дуже тонка:Я пишу про монструозність людей і людяність монстрів, так би мовити. В тому ж з інтерв’ю Ліндквіст згадує про страх втрати дитини, який розвинувся у нього, коли одного дня його 5-річний син заблукав у лісі. Саме цей страх ліг в основу роману Harbour, якого українською поки нема:Я завжди беру власні страхи за відправну точку, бо інакше я не зміг би передати жах [у книжках] . З чого можна припустити, що він також має певний страх неприйняття, бо в тому ж інтерв’ю згадує, що саме цей страх лежить в основі «Впусти того, хто потрібен».В ще одному інтерв’ю, Ліндквіст згадує, що в шкільні був дуже тривожним, неспокійним і мав купу типових дитячих страхів, як то страх темряви.А в іншому зазначає, що часто вводить в свої історії химерних монстрів, боТе, що має жахливий зовнішній вигляд, може викликати в мене екзистенційний страх. Він також каже, що у надприроднє не вірить, втім не виключає, що ми сьогодні знаємо про цей світ далеко не все 😏