Ось якби в мене було нормальне дитинство, я б зараз жила інакше...

«Коли ви звинувачуєте інших, ви відмовляєтеся від своєї здатності змінюватися»
✔️

Чи згодні ви? Чи це занадто жорстко для вас?

Якщо ви й надалі будете шукати винних у тому, як склалося ваше життя, ви не лише не впораєтеся з внутрішньою тривогою та відчуттям, що ви застрягли, але й почнете втрачати здатність щось змінювати та керувати своїм життям.

Тому що все управління – як і раніше, десь зовні.

Сім'я, колишні партнери, школа, начальство, держава, обставини... Проблема не в тому, що вони не впливали. А в тому, що ви досі живете, ніби вони є головними. А ви – лише спостерігач, без права на рішення.

Це називається зовнішній локус контролю. Поки він зберігається, будь-який крок вперед наштовхується на "але".

"Але в мене не було підтримки, і зараз я невпевнена."

"Але мої батьки не багаті, і тому я живу бідно."

"Але мене не любили, чому я повинна когось любити?"

Життя перетворюється на вічне очікування сприятливих умов...

Іронія в тому, що часто поруч вже все спокійно. Дитинства більше немає. Образник давно пішов. А людина все ще внутрішньо продовжує сперечатися з тим, що не може змінити. Енергія йде не на життя, а на внутрішній суд.

Давайте тут і зараз змінимо формулювання!

Замість "Зі мною це зробили" на "Тепер я вирішую, що зі мною буде".

Яке формулювання вам більше до вподоби?