вчора було так

ці фотографії — не з новин, не з інтернету і не з чужого життя.
Це наш будинок, місце, де живе наша родина.

Знаєте, я багато років працюю з людьми, які пережили травматичні події, втрати, обстріли, наслідки війни. Навчаю інших психологічної стійкості, допомагаю знаходити внутрішні ресурси навіть у найскладніших обставинах.

Але коли війна торкається твого власного дому, ти відчуваєш усе зовсім інакше.

Ти вже не просто психолог, який знає, як працює стресова реакція. Ти насамперед людина. І в такі моменти всі плани, справи, робочі питання відходять на другий план.
Бо найважливіше — ЖИТТЯ.

Ми, українці, навчилися бути сильними. Навчилися працювати під час повітряних тривог, підтримувати інших, будувати майбутнє навіть тоді, коли навколо стільки невизначеності. Але бути сильними — не означає не боятися.

Страх у таких обставинах — природна реакція. І навіть тим, хто щодня допомагає іншим, іноді самим потрібні підтримка, тепло та прості людські обійми.

Сьогодні особливо гостро розумієш, що дім — це не лише стіни, вікна чи меблі. Це місце, де ти хочеш почуватися в безпеці. Де хочеш чути сміх своїх дітей, а не вибухи.

🙏 Дякую нашим захисникам і захисницям, рятувальникам і всім, хто щодня бореться за наші життя.

Обійміть сьогодні своїх рідних. Скажіть їм, як сильно любите.

Я дуже хочу, щоб ми нарешті перестали рахувати вибухи, розбиті вікна та зруйновані будинки. Щоб ми знову почали рахувати щасливі дні, родинні зустрічі та здійснені мрії.

Бережи нас усіх, Боже!

🙏🇺🇦