Чотири дні у відрядженні. Чотири дні ближче до лінії фронту.

Працюючи з військовими тут, ще гостріше усвідомлюю: цивільному суспільству вже сьогодні потрібно готуватися до повернення наших захисників і захисниць додому.

Військовим надзвичайно потрібна підтримка — психологічна, моральна, людська. Люди виснажені. За зовнішньою силою часто приховані перевтома, біль, тривога та досвід, про який вони не завжди готові говорити.

Тут потрібні кваліфіковані психологи, які розуміють специфіку військового досвіду, психотравми та ПТСР. І це я можу сказати абсолютно впевнено.

Але знання з військової психології потрібні не лише фахівцям. Вони потрібні всім нам: родинам, колегам, керівникам, освітянам і громадам. Ми маємо знати, як зустрічати військових удома, як спілкуватися, підтримувати й не травмувати необережними словами чи діями.

Три поради цивільним від мене:

Не вимагайте від військового одразу “стати таким, як раніше”. Повернення додому — це не перемикання кнопки. Дайте час на адаптацію, будьте терплячими й не сприймайте потребу в тиші чи усамітненні як байдужість до вас.
Не розпитуйте про пережите без дозволу. Запитання на кшталт «А ти вбивав?», «Тобі було страшно?» або «Розкажи, що там було» можуть завдати болю. Краще сказати: «Я поруч і готовий/готова вислухати, якщо ти захочеш поговорити».
Поважайте межі та пропонуйте конкретну допомогу. Не «звертайся, якщо щось потрібно», а: «Я можу забрати дітей», «Приготую вечерю», «Поїдемо разом до лікаря». Водночас не тисніть і не приймайте рішень за людину без її згоди.

Я працюю з військовими з 2014 року. І чітко бачу: військовий 2014 року, військовий 2022 року та військовий 2026 року — це різні військові. Змінюється війна, її тривалість, рівень виснаження, характер травматичного досвіду та потреби людей.

Але незмінним залишається одне: кожному потрібні повага, прийняття, професійна допомога та відчуття, що суспільство не залишить його наодинці після повернення.

Наше завдання — бути готовими. Не колись потім. Уже сьогодні.