Приклади: від Волзької Булгарії до Тувинської Народної Республіки

Чуваші претендують на спадщину Волзької Булгарії (X–XIII ст.) — потужної держави з власними містами, торгівлею та дипломатією (включно з мирним договором 985 року з Київською Руссю).
Татари бачать у Золотій Орді та Казанському ханстві (1438–1552) не «іго», а стабільний політичний порядок і культурний розквіт. День пам’яті загиблих у 1552 році під час штурму Казані військами Івана Грозного – одна з найважливіших символічних дат для татар. Однак проведення будь-яких публічних акцій з його нагоди в останнє десятиліття заборонено. Татарський Інститут історії ім. Шигабутдіна Марджані, намагається вивчати золотоординську спадщину, але стикається з дедалі жорсткішим федеральним контролем.
Чеченці та інгуші мають принципово іншу, аніж російська, пам’ять про Кавказькі війни ХІХ ст., депортацію 1944 року (яку чеченці називають геноцидом) та війни 1990-х. Офіційна лінія підкреслює «антисепаратизм», “боротьбу з тероризмом” і «братерство народів». Водночас навіть у лояльній до Москви Чечні зберігається шанування символів опору (про що свідчать рішення про надання підрозділам Росгвардії імен борців проти російської експансії на Кавказі Шейха Мансура та Байсангура Беноєвського).
На спадщину Аланського царства (IX–XIII ст.), претендують одразу три північнокавказьких народи – осетини, карачаївці та інгуші. Відсилка до нього є в офіційній назві республіки Північна Осетія-Аланія та в назві нової столиці Інгушетії м. Магас.
Калмики пов’язують свою державність із Джунгарським ханством (XVII–XVIII ст.). «Великий похід» 1771 року, коли десятки тисяч калмицьких родів втекли з Росії, офіційно трактується як «зрада», а в колективній пам’яті калмицького народу — як акт протесту проти зради та бузувірств Москви.
Тувинці мають найсвіжіший і найконкретніший приклад власної державності: Тувинська Народна Республіка (1921–1944) була визнана СРСР і мала міжнародні відносини. Анексія 1944 року відбулася з грубими порушеннями як законодавства ТНР, так і конституції СРСР. Хоча місцеві історики змушені говорити про «добровільне входження», однак вони не можуть не згадувати про цей момент.