Висновки: чому це важливо для майбутньогоРозбіжності в трактуванні історії виходять далеко за межі «Москва vs республіка». Вони створюють конфлікти між самими республіками (наприклад, за спадщину Аланії чи Булгарії). Водночас найвиразніші приклади самодостатнього історичного дискурсу мають практичний потенціал для політичної мобілізації. Адже йдеться про події не “сивої давнини, а відносно недавні: анексію Тиви (1944), особливу позицію Татарстану на початку 1990-х (референдум 1992 року та відмова від підписання Союзного договору), та проголошення незалежності Чечні у 1991-му.Коли центральна влада ослабне (як це сталося у пізньому СРСР), саме ці історичні «тріщини» стануть основою для вимог перегляду федеративної моделі або навіть суверенізації.Наразі національні еліти в суб”єктах федерації уникають радикальної конфронтації, а лише претендують на визнання рівноправності як співзасновників федерації, а не «молодших братів». У будь-якому випадку історична пам’ять залишається одним із найпотужніших інструментів національного самовизначення, а Москві не вдається її остаточно придушити.Стаття базується на матеріалах доповіді Андрія Стародуба «Історичне підґрунтя для суверенізації “малих” народів Російської Федерації» (2025–2026).https://eurasiatransformation.institute/wp-content/uploads/2026/02/istorychne-pidgruntya-dlya-suverenizacziyi-malyh-narodiv.pdf