Розвідка Ноєм | Дядьки, я щиро бажаю, щоб ніхто з вас не дізнався на власному досвіді,...

— Дядьки, я щиро бажаю, щоб ніхто з вас не дізнався на власному досвіді, що таке "Режим бога".*Погляд нашого ротного медика, який викладав нам тактичну медицину різко змінився. Стало зрозуміло, що це щось дуже недобре, а, головне, йому доводилося з цим стикатися.— "Режим Бога", панове — це, умовно, коли у вас є два 300, а врятувати, з тих чи інших причин, ви можете тільки одного. І вам доводиться вибирати, хто з них буде жити, а хто загине або залишиться там, на полі бою.Ну ви розумієте: війна, різне буває, звичайно, треба намагатися врятувати обох, але буває і таке, що квиток на життя можна подарувати тільки одному.Чи могли ми тоді, 21-25 річні юнаки, повірити, що опинимося у схожій ситуації, але в десятки разів страшнішій?Чи могли ми повірити в те, що ми будемо в оточені, з повним погребом 300-тих, і нам дійсно доводилось приймати рішення, кого забрати, щоб відійти.Особливо, коли до нас не можливо було підійти технікою. Зв'язок відсутній, бо єдина людина з радейкой потрапила в полон, а вийти можна було тільки вночі, поповзом.Ось лежать 10 людей, усі поранені, нас залишилось четверо. І ми вимушені думати, кого забирати, бо вибір був серед найближчих друзів. З кожним ми їли з однієї тарілки, з кожним билися пліч о пліч. І от ситуація вийшла з під контролю.Винести двох важких? Чи, може, чотирьох середніх? У цього мозок видно, але він дихає — чи можна його переносити? У цього пробита легеня, у того перебиті ноги.І кожного хочеться забрати, але у нас є тільки один шанс на вихід. Ми не зможемо повернутися за іншими.Можливо, взяти тяжких, а середні хай повзуть самі, ми допоможемо? Ось у цього перебиті ноги — капнемо налбуфіну й хай повзе, але що буде з ногами після декількох кілометрів повзання? Вибір був страшенний. Ми розуміли, що треба відходити, розуміли, що буде складно забрати всіх. Усі хотіли жити, у кожного були сім'ї. Кожен був забов'язаний вибратися звідти. У той момент ми ненавиділи весь світ за те, що на наші плечі ліг такий жорстокий та страшний вибір.У нас не вистачило сміливості збрехати, не вистачило сміливості когось кинути.Просто почали вночі витягувати всіх, кого тільки можна: спочатку важкого, до умовної сейвзони. З важким повзли ті, хто міг рухати хоч би якимись кінцівками. Четверо несуть, один трьохсотий в руку прикриває, і так — перебіжками. Винести з підвалу та завести за село — це був лише малий відсоток шляху. Попереду нас чекало величезне пусте поле. З правого флангу на нас дивився підорський ДОТ з Утесом, зліва — невідомо що, можливо, свої, але свої могли так само захуярити.Під час цієї спроби врятувати всіх, ми втратили трьох поранених — тяжкі просто не вивезли евакуацію. Разом з ними втратили й одного здорового: під час останньої евакуації його зачепило шальним уламком в голову.Можливо, якби ми витягли середніх, і не звертали уваги на важких, то він би залишився живим.Але, думаю, навіщо тоді жити, якщо все життя доведеться переварювати цю подію, і як, увімкнувши "Режим Бога", ти кинув своїх друзів гинути?Краще самому загинути, ніж усе життя себе картати за те, що комусь не допоміг, не витягнув, не спробував.Війна страшна.Підписуйся|Розвідка Ноєм