А ось на цих світлинах дідо сидить по помиральних ямах. В кожній, здавалось, що кожна хвилина остання, і це тільки мала частка, бо насправді помиральних ям було в сотні разів більше. Десь скрутно, десь легше, а десь і зовсім крути панчохи, вмивай ноги, скоро висплюся в рефрежираторі. І ситуації були дійсно екстремальні. Тримати в чьотирьох канаву, яку обстрілювали з 3 сторін, і з якої кожного разу виходили тільки трьохсотими? А може тримати яму, в яку постійно намагалася залізти спецура ВДВ під прикриттям їбанутої кількості артилерії? А може тримати яму, в яку, як зазомбовані, перлися Вагнера? А може тримати яму в напівоточенні, без зв'язку з іншими, мінімальною кількістю БК, води та їжі? Кожна помиральна яма була останньою, кожного разу і плакав, психував, і не навидів світ за те, що вимушений постійно переживати подібні ситуації. Жити не хотілось, але хотілось відчути життя. Кожного разу, як в останній, але досі тут, з вами, сиджу, бурчу, а одже помиральні ямі були помиральними тільки в моїй фантазії? Якщо зараз живий, то виходить з тих безвихідних ситуацій був вихід? Чи поміг мені тоді Байден вилізти? Ні! Може Ілон? Ні. Сам виліз на основі особистих навичок та досвіду. І інші так вилазили, і людей виводили. Ми були в справжніх помиральних ямах, ми там жили, їли, спали, сміялися та плакали. Ми сиділи в готових ямах, у нас були всі умови та високі шанси, щоб лишитися там навіки. Так якщо ми вивезли з тих страшних ям, якщо сидячи в тих жахливих ямах ми не втрачали надії. Тоді чому, зараз, маємо втрачати надію від мета помиральної ями? Нам ваші інформаційні ями не страшні, ми своє відплакали в справжніх. Написати нам | Мерч | Підтримати канал