Про дуже важливе - підсумки року. Хтось вважає, що не треба робити, я - ТРЕБА і дуже важливо. Допис нижче про таке, що я не роблю цілеспрямовано, але в когось точково так івиходить. Впевнена, що вам відгукнеться🙏Авторка: Світлана МарчекЯ бачу в стрічці перші підсумки року. Це добре, адже ми більше схильні залишати щось важливе без асиміляції. Скільки разів з того лютого я чула історіі про втрати. Ті, що не можливо визнати, ті, що залишаються десь глибоко в тілі не оплакані, не визнані, не прожиті. Звучали вони по різному: ⁃ «Ми одразу виїхали». Це лютий і початок березня 22го. Це ті, хто памʼятає холодні ночі на кордоні, переляканих дітей, забиті людьми автобуси та як це пішки через кордон в невідомість. Ще нічого було не ясно, але вже було страшно. ⁃ «Ми спочатку вирішили залишитися. Але в грудні не було електрики, а в нас мала дитина. Вирішили поїхати на зиму». Це кінець 22 го - початок 23. ⁃ «Ми вже і начебто звикли, а потім були пару прильотів і син перестав розмовляти, я перестала спати, чоловік у війську, більше року не був дома. Вирішили поїхати поспати хоча б та трохи відновитися. Так і залишились.»Це вже історії 23-24го і далі. Так і живем. У когось не залишилось де залишатися. У когось не залишилося з ким. У когось не залишилося сил, але залишилися діти. І вони поїхали. Тут - старе життя і батьки, які запевняли, що впораються і просили берегти себе і дітей. Перехід кордону в нове життя, куди ти можеш взяти тільки найнеобхідніше. Це як ліміт багажу в літаку. Більше просто не можна. А далі понеслось:Документи, нова мова, садочки і школи, робота, своі «чужі» люди. Єдине, чого не вистачило - це чесно попрощатися з тим, що залишилось. З тим життям, якого вже не буде, навіть якщо повернутися. Можливо, кінець 25 го - це саме час для цього?Визнати втрату, відгорювати. Інакше психіка відщепить цю частину і вона залишиться наодинці в тілі. Надовго. З наслідками - відчуттям тривоги, незрозумілим сумом всередині і хворобами, з якими лікарі не знають що робити. Свого часу мені допомогло складання «карти втрати», де я чесно малювала все, що я залишила. ⁃ Мову. Ту, що я звикла чути на вулицях, магазинах, кавʼярнях, в лікарнях. Коли не треба постійно перекладати, навіть коли вже вільно говориш новою. ⁃ Статус, професію, карʼєру. Це чомусь замовчується. (Зазвичай, аргументом виступає «Живі і слава Богу. Там людям ще гірше. Я знала, що все доведеться починати з нуля. Ми хоч спимо ночами.») ⁃ Дім. Як відчуття і як стіни. Місце, з якого тебе ніхто не попросить. Де ти вирішуєш все. Де спогади - в кожному куточку. Про це згадується ночами і хочеться питати у дома як у людини: «Як ти там?». Де залишилися улюблені квіти, картини світанків за вікном, ранкова кава, сусіди, які ближче за рідних. І запахи зі спогадами, що приходять уві сні. Ольфакторна памʼять. ⁃ Ритуали, які народжувалися там, де ми будували життя. Касир в супермаркеті, яка питає про пакет, жартує про щось своє і знає твоїх дітей, хлопці на автомийці, які вже давно свої. Капці і кухня. Де з заплющеними очима можна було робити ранкову каву, Виходити на прогулянку з собаками, махнути у вікно сусідам і піти до них вечором на чай з сирниками. А можна нікуди не їхати, а визнати, що те життя залишилось в минулому і не чекати як Хатіко поки воно повернеться. Появити собі щось нове в нових реаліях. Були і ті, хто вже повернувся. Вони згадували як було там, де ти далеко від близьких, коли чоловік тут, а ти там з дитиною. І є телефон і відео звʼязок. І рішення, яке прийшло несподівано і очікувано водночас. «Я повертаюся». Всі ці процеси і спогади хочуть визнання і місця в архівах досвіду. Біль хоче бути побаченою, а історії - почутими. З повагою і серветками під рукою, якщо щось раптово попаде в око. Втрати мають бути прожитими і лише тоді вони стануть ресурсом для завтра.