Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю дітей, яких забрала vійна. Є біль, який не стихає з роками, є рани, які не загоюються навіть тоді, коли минає час. Загибель дитини належить до тих втрат, які неможливо прийняти, пояснити чи виміряти. Кожна дитина приходить у світ для життя, для радості, для мрій. Але роzійська агресія безжально перекреслила сотні дитячих доль. Понад сім сотень українських дітей уже ніколи не побачать світанку, не переступлять шкільного порога, не обіймуть своїх батьків. Вони назавжди залишаться дітьми - за кожною цифрою стоїть маленьке життя, сповнене надій і планів. За кожною цифрою стоїть трагедія родини, яка втратила найдорожче. Сьогодні ми згадуємо не статистику, а дитячі усмішки, голоси, мрії та імена. Ми згадуємо тих, хто мав рости під мирним небом, а став жертвою жорстокості й ненависті. Тисячі дітей отримали поранення, тисячі були примусово вивезені з рідної землі. Це ще один страшний злочин проти майбутнього України. Але сьогодні особливо болить пам’ять про тих, кого вже неможливо повернути додому. Пам’ять про загиблих дітей є не лише нашим скорботним обов’язком. Вона є свідченням правди про цю vійну. Правди, яку світ має знати й пам’ятати, бо дитячі життя не можуть бути цифрами у зведеннях. Вони були цілими всесвітами, які хтось знищив. Світла пам’ять усім невинно вбитим дітям України.Вони мали жити...