ЖУРНАЛ "ЩУР" | #Інформ | Масове переселення людей до Європи з Азії та Африки — об’єктивна реаль...

Масове переселення людей до Європи з Азії та Африки — об’єктивна реальність XXI століття. Причина цього не зводиться лише до того, що люди тікають від злиднів у заможніші суспільства. Сама Європа вже не може існувати без іммігрантів. Причини аж ніяк не лише демографічні. Економічна модель, що склалася у 1980–1990-ті роки, передбачає щось на зразок соціального апартеїду. Робочі місця поділені на «хороші» та «погані». Між ними – прірва. Вертикальна мобільність — тобто можливість піднятися до вершин кар’єри — відкрита лише для тих, хто з самого початку стартував із «хорошого» місця. Приблизно третина суспільства завідомо приречена на становище аутсайдерів. Якщо населення етнічно й культурно однорідне, це загрожує серйозною бідою. Як уже зазначалося вище, в умовах неоліберальної глобалізації «етнічний поділ праці» виявляється соціальною необхідністю. «Погані» робочі місця перестають бути національною ганьбою і навіть соціальною проблемою. Солідарність між працівниками, зайнятими на «хороших» і «поганих» місцях, зводиться до мінімуму. Люди, які живуть краще, можуть співчувати бідним іммігрантам, але не ототожнюють себе з ними. Соціальні аутсайдери виявляються ще й етнічними чужинцями та релігійною меншиною. Так їх легше контролювати. У разі непокори можна навіть вислати й замінити іншими. Можна нацькувати на них ревнителів «чистоти раси» та «борців за християнські цінності».З іншого боку, соціальна проблема перетворюється на культурно-релігійну. Жалісливі ліберали пропонують вирішувати культурну проблему там, де розгортається соціальна катастрофа. Вони твердо переконані, що нещастя іммігрантів зумовлені недостатньою повагою суспільства до їхньої «ідентичності». Приймаються всілякі закони, що захищають «колективні права меншин». Оскільки соціальна ситуація від цього не змінюється анітрохи, більшості «нових іммігрантів» краще не стає. Люди, які виросли в безвихідній бідності посеред заможної Європи, відчувають роздратування та розчарування.Нове покоління роздратоване ще більше. Вони виховані в Європі, вони цілком можуть стати «нормальними» німцями, англійцями та французами, не зрікаючись, звісно, своїх коренів (точно так само, як це сталося з євреями або російськими іммігрантами у XX столітті). Але їм це не вдається! У них просто немає на це грошей і ніколи не буде.Ліберальна толерантність обертається закріпленням апартеїду: замість соціальної інтеграції людям пропонується розвивати свої культурні особливості. Чим більше вони це роблять, тим більше протиставляють себе «корінному населенню». Водночас серед «корінного населення» зростає невдоволення: ми про них дбаємо, все їм дозволяємо, а з їхнього боку ніякої вдячності! Чим нестабільніше соціальне становище «білої людини», тим сильніші подібні настрої. Удаваний парадокс – найбільше іммігрантів починають ненавидіти ті, хто найближче до них за соціальним становищем. Це та частина «справжніх європейців», якій не дісталося «хорошого» місця. Або їхнє місце опинилося під загрозою. Гірше того, навіть за «погані» місця доводиться змагатися з представниками меншин, які, як правило, виграють. Адже вони звикли до таких умов праці та такої заробітної плати. Вони готові терпіти.Легко здогадатися, що серед «нових меншин», у свою чергу, виникає чудовий ґрунт для поширення фундаменталістської пропаганди. Ліберальна толерантність сприяє тому, щоб кожна громада протиставляла себе всім іншим. А соціальне становище викликає невдоволення, робить людей дедалі агресивнішими.Англійський письменник Тарік Алі назвав те, що відбувається, «зіткненням фундаменталізмів». Серед «білих християн» поширюються неофашистські ідеї. Серед «нехристиян» — релігійний фундаменталізм. І те, і інше ідеологічно дуже схоже. По суті, йдеться про дві версії ультраправої ідеології, що відрізняються лише «культурним» оформленням. Ідеї ультраправих являють собою фундаменталізм білих європейців. Фундаменталізм — це не що інше, як правий популізм в ісламізованому варіанті.