ЖУРНАЛ "ЩУР" | #Інформ | Створюючи в ході російської революції комуністичний Третій Інтернаціон...

«Створюючи в ході російської революції комуністичний Третій Інтернаціонал, більшовики не приховували своєї надії на те, що революційні події в інших — більш розвинених — країнах світу допоможуть їм розв’язати власні проблеми й суперечності. Про це писав і Карл Каутський, який також, особливо на початку, визнавав драматизм ситуації, в якій опинилися Володимир Ленін та його однодумці: «особливо дорікати більшовикам за те, що вони очікували європейської революції, не можна. Адже й інші соціалісти також її чекали». Захоплення влади в Петрограді восени 1917 року частково ґрунтувалося на цих розрахунках. Але що робити, якщо ці очікування не справдилися? «Наші більшовицькі товариші поставили все на карту загальної європейської революції. Коли карта була бита, вони змушені були піти шляхом, який ставив перед ними нерозв’язні завдання. Без армії вони мали захищати Росію від могутнього й безжального ворога; створити режим добробуту для всіх за умов загального розкладу й зубожіння. Чим менше було матеріальних та інтелектуальних умов для того, до чого вони прагнули, тим більше вони були змушені замінювати відсутнє застосуванням голої сили диктатури, і тим швидше, чим більше зростала опозиція проти них у народних масах. Звідси неминуче — диктатура замість демократії».Логіка більшовиків була цілком протилежною. Європейської революції не слід чекати — їй треба сприяти. І перемога на «західному напрямі» необхідна, зокрема, для того, щоб розв’язати проблеми, на які вказував Каутський. Так міркували і Ленін, і Микола Бухарін, і Левко Троцький. Але якщо не вдається досягти швидкого успіху, потрібно вибудовувати політичну стратегію на тривалий час. А це означає, що комуністичні партії інших країн необхідно ефективно контролювати, спрямовуючи їх на розв’язання спільних завдань, так чи інакше пов’язаних із ситуацією всередині Росії.Світовий комуністичний рух перетворювався не лише на закордонне крило радянської партії та інструмент зовнішньої політики СРСР, а й відповідно реструктуризувався. Відсутність внутрішньопартійної демократії ставала цілком природним наслідком поставлених завдань, оскільки об’єктивно не було про що дискутувати — всі основні тактичні й стратегічні повороти руху визначалися в Москві.«Не слід забувати, — визнає, як завжди прагнучи до об’єктивності, Йозеф Шумпетер, — що Комуністичний інтернаціонал виник в атмосфері наближення битви не на життя, а на смерть. Багато з того, що згодом набуло іншого змісту, наприклад централізоване керівництво, яке має необмежену владу над окремими партіями і позбавляє їх будь-якої свободи дій, могло тоді здаватися цілком виправданим». Те саме стосується й інших авторитарних заходів, ухвалених під час революції вже у внутрішній політиці та сфері господарського управління.Справа навіть не в самому авторитаризмі, який, на жаль, у ході історії постійно виявляється найзручнішим і найшвидшим, а часто й єдиним способом вирішувати навалилися проблеми в надзвичайних обставинах, а в тому, що подібні тимчасові заходи мають тенденцію переростати в інститути, які постійно функціонують і відтворюються (достатньо згадати, що знаменита радянська держбезпека зародилася саме як «надзвичайна» комісія з боротьби з контрреволюцією та бандитизмом, але не зникла після закінчення Громадянської війни та придушення антибільшовицьких заколотів), а також безліч людей, зацікавлених у збереженні саме такої структури управління.Проблема авторитаризму полягає зовсім не в тому, що він нібито не працює, а якраз у тому, що подібні заходи працюють — і часто працюють навіть дуже добре. Настільки добре, що скасувати й подолати їх у міру просування суспільства до розв’язання нових завдань виявляється вкрай складно», – Борис Кагарлицький.