🥀Як живуть прифронтові міста? До більшості нас, киян, з прифронтової зони долітають лише уривки інформації, якісь фото, відео, які здаються відображенням абсолютно не реального, мало не потойбічного світу… Та раптом відкриваєш, що поряд з тобою знаходяться люди, які саме «звідти», і їх несподівані розповіді видаються репортажем із пекла. Моя знайома Світлана (ім’я змінене) жодним чином не ватниця (за це ручаюсь, знаю її давно) з гіркотою в голосі говорить про те, що її рідну Констянтинівку на Донеччині не лише методично руйнує ворог, але й, по суті, напризволяще кинула власна держава. – Констянтинівці дали звання міста-героя і поставили на ній жирних хрест – каже вона. – Але толку з цього «геройства», якщо люди ночують в підвалах? В нашу квартиру пару місяців тому прилетів снаряд, перетворивши її на купу руїн, та знищивши більшу частину майна. Чудом залишившись живим, мій батько-пенсіонер тепер живе в сирому підвалі зі своїм цукровим діабетом без ліків та майже без харчів. На всі вмовляння виїхати відмовляється, тому що нема на кого покинути бабусю - його маму, якій 88 років, і якій вже фізично не під силу евакуація на мопеді. А на іншому транспорті з Констянтинівки виїхати вже практично не можливо: ворожі дрони знищують будь-яке авто, яке помітять на дорозі. Бабуся з останніх сил тримається в своєму приватному будинку з неодноразово вибитими вибуховими хвилями вікнами: перші рази батько ще залатував дірки якоюсь фанерою; тепер вже й залатувати немає чим, бабуся зустрічатиме зиму практично на свіжому повітрі. І так – у всіх, хто залишився в місті: загалом, за деякими підрахунками, близько 6 тисяч людей – каже Світлана, - у місті нема води, електрики, газу, меддопомоги, не приїжджає гуманітарна, соціальна сфера повністю відсутня. Ніхто вже не видає матеріали для ремонту ушкодженого житла, навіть елементарних ліків дістати стало великою проблемою. Зате обстріли - безперервно. Крім того, пенсіонери не мають де зняти з рахунку свої пенсії: для цього треба їхати на велосипеді або на мопеді в сусіднє місто, наприклад Дружківку. От зараз батько шукає мопед, щоб разом з бабусею спробувати з’їздити отримати пенсії: якщо, звичайно, дрони по дорозі не наздоженуть – бо вони, буває, що й за мопедистами та велосипедистами теж полюють. – Усі запитують, чому ваші рідні не виїжджають, слухати це питання стає просто невиносно. - По-перше, каже моя співрозмовниця - їхати особливо нікуди: я, працюючи у Києві, знімаю «куток» вдома у знайомої; по-друге, як я вже казала, в останній час виїхати з Костянтинівки стало майже не можливо, волонтерів які б пропонували допомогу, ніде нема. Крім того, за її словами, їхня сім’я вже вісімдесят років живе в цьому місті, і сама ідея кудись їхати старшим поколінням з самого початку подобалася не дуже… 📝Сонюк Володимир