У наших вузів є проблема. Вона, втім, є і в наших шкіл, але в іншому форматі.Наші навчальні заклади дуже часто стають місцями, де невдахи тамують власні комплекси, знущаючись з тих, хто від них залежить.Соціальні. Поведінкові. Сексуальні.Випадки, коли в наших вузах працюють люди, які є справді успішними як науковці чи практики, не такі й часті. Набагато частіше там тусять люди, які не мають статусу поза власно викладацькою сферою. Помножте на невелику зарплатню (при великих можливостях для корупції) - і матимемо добре сформований гадюшник, де знущання зі студентів є єдиним способом відчути власну вищість та значущість. Якщо викладач добре себе поставив в цьому гадюшнику, він не відповідає ні за що, поки зовсім сильно не погорить.Як наслідок, під час мого першого навчання в київському Інституті журналістики до кількох викладачів хотілося запросити психіатра з санітарами, до кількох - ще не існуюче тоді НАБУ, а ще до кількох нарколога. Під час другого навчання на філософському в Чернівецькому універі такий, на щастя, був лише один, і проблеми там скоріш носили віковий характер. На нещастя, він таки став причиною, з якої я не отримав червоного диплому при середньому балі 4,9.Оця влада і безвідповідальність, оце існування в якості закритої касти - ключове, що дозволяє все лайно в наших універах. І лапання студенток (та й студентів), і “поляни” з древлянами, і знущання, і хабарі, і просто суто побутове хамство, і “нарізання” в програми десятків непотрібних предметів замість трьох потрібних, бо ж Василь Серафімович хоче викладати авторську дисципліну історії феноменології керамічного виробництва на Чернигівщині в контексті ноосферного осягнення українського топосу.І щоб це побороти - треба просто вскрити цю систему повністю.P.S. Час від часу нагадую, що найчеснішою освітою в моєму житті була богословська. Просто тому, що вона корпоративна, і там викладач відчуває не тільки етичну, а й дуже практичну відповідальність за результат.