Так вийшло, що на кілька днів у Львові.

Вчора зранку приїхав, весь день був зайнятий, а ввечері поїхав в центр прогулятись вечірнім містом. Осінь, Львів, тепло... і головне - без тривог та обстрілів.

Поки проходився, почитав телефон - і вже не міг спокійним залишатись далі. Київ готувався до нічних чергових обстрілів. А там сім'я, там парафіяни, друзі щось писали в групах, переживали. І я відчув якесь дивне замішання - неспокій, тривогу і провину. За те, що вони там в небезпеці, а я тут в спокої, в довольстві про вічне і високе.

Мені, звичайно, ніхто із них тим не докоряв, навіть навпаки. І чим би я зарадив, якби і був там? Тим самим, що й зі Львова - нічим. Я то все розумів, але спокою не було.

Це не нормально. Одна справа переживати за близьких, а інша справа - цей їдкий неспокій і провина.

Сьогодні почув історію, що людину наздогнав ПТСР уже тоді, коли вона виїхала в безпечне місце. Здавалося б, що в безпеці і спокої вона навпаки мала б видихнути, але ні. Її там накривало щоразу, коли рідне місто тут було під обстрілами.

Хто стикався з таким?
Поділіться на @psy_from_God

Ну а поки - спокійної вам. І хай Бог береже 🙏

#війна