Добре, коли в цей момент ми не засуджуємо її, а приймаємо разом із її болем. Просто приймаємо - цього вже немало. Не вчимо, не даємо порад - приймаємо.

Частіше ж буває, що, щиро бажаючи допомогти, ми автоматично починаємо перетягувати ковдру на себе.

- Ой, у мене теж так було, але я то швидко…

– А от у знайомої мого кума…

– Та он у Параски таке саме, але живе...

І все - увага вже не на тому, хто просить підтримки. Це тонкий момент. Дуже людський. Так ми намагаємося зблизитися, показати: «Я тебе розумію». Але в цей момент фокус зміщується з того, кому зараз насправді потрібне тепло. І людина далі залишається наодинці зі своїм болем. Не прийнята, не вислухана, не договорена, не зігріта...

У позиції того, хто допомагає, найважливіше - залишатися поруч із людиною, а не перевести розмову на себе.

Найкраща підтримка - просто бути поруч. Не повчати, не рятувати, не згадувати власний досвід, а спробувати почути іншого й витримати його біль.

Просто щира і добра увага до людини, це завжди цілюще.

Живи і будь 🤍

#психомудрості