Сьогодні люди не знають як вести себе зі смертю. Інколи доходить до смішного.Сьогоднішня культура замовчує смерть. Вона говорить про здоровий спосіб життя, про успіх, про можливості, але не про смерть. А що їй власне сказати?Виросли люди і покоління, які нічого вже не розуміють в цьому, а традиція, що допомагала не губитись, - втрачена.***Був недавно на похороні. Знайомий через знайомого подзвонив і каже: "Тесть помер, треба похоронити". Треба, то треба.Потім передзвонює:- А скільки часу буде тривати служба?- Десь хвилин 30- 40 загалом.Він подумав і каже (цитата):- А можна скоротити там, щоб по биріку?- У нас обмежений час чи що? - справа в приміщенні при лікарні була, то буває підганяють.- Та ні, - каже, - просто що затягувати...Ну, думаю, тесть-зять - напевно хлопці не ладнали, як воно нерідко буває.Приїжджаю на похорон. Кажу коротке слово і молимось. Дивлюсь, а зять плаче! Намагається стриматись, йому незручно, дьоргається, але сліз стримати не може. І потім я розумію, що між ними все добре було, людина просто не знає, як себе вести зі смертю, що робити, як сумувати... Він, бідолаха, так розхвилювався, що після служби не міг присутніх запросити на поминальний обід.***Друга історія.На похороні я, донька померлої бабусі і доньки чоловік - зять бабусі. Більше нікого. Сама бабуся - моя парафіянка, до якої я часто приходив, вона сповідалась у мене до останнього тощо. Тобто ми всі троє знали її, як ніхто інший.Заходить яскраво одягнена мила жіночка з нафарбованими яскраво губами (людина на роботі) - розпорядник похорону. І поки я готуюсь біля труни до служби, з іншого боку біля померлої відбувається така розмова:- Ну я скажу якесь слово перед початком. - Каже ця мила жіночка до доньки померлої. Донька знизує плечима і киває - так, мов, будь ласка.Мила жіночка виймає блокнот і тут же, не стишуючи голосу, задає питання доньці і швиденько все нотує:- Скільки років мамі? Де родилася? Ким працювала? Діти, крім Вас, ще були?..Все це триває якісь від сили хвилини дві. Мила жіночка буквально без якихось драматичних пауз, як того, здається, вимагала би ситуація, закінчує бліц-опитування і починає сумним голосом:- Сьогодні ми зібрались тут із дуже прикрої нагоди - пішла із життя прекрасна людина... Вона працювала... виховала прекрасну доньку... І далі по тексту.Я дивлюсь у замішанні на цей театр абсурду і не знаю чи мені плакати, чи сміятись. Якась абсолютно чужа жіночка, яка тут буквально мимоходом, розказує щось про померлу, яку вона в очі ніколи не бачила! Розказує нам, які знали померлу, як їй ніколи вже не знати!Мила жіночка закінчує свою драматичну прокламацію, повертається до мене і каже:- Скільки часу Ви будете служити, я потім підійду? - І виходить.***Ясно, що життя - це театр, як казав великий Шекспір, але він точно не це мав на увазі! Так не можна, люди. Особливо зі смертю і з рідними. Це суцільна профанація, девальвація і інфляція всього справжнього й святого. Не можна так. Якщо ми відучилися побожно, то давайте хоч по-людськи будемо.Суцільний постмодерн 😒#іпросуспільство