В цей день, 16 років тому, померла моя мама.Я був наймолодшою дитиною в сім'ї, різниця зі старшими братами була доволі велика, тож зрозуміло, що я був дуже близький з мамою.Думав, бувало, як то має бути, якщо мама помре, - я не міг того уявити. Хоч ми й говорили про то відверто, я не був уже дитиною, але то нічого не означає. Хоронити того, кого ти любиш, то завжди катастрофа, який би контекст не був. І от настав той день, коли це сталося.В тих краях, звідки я, людину хоронять на третій день, а тіло лежить вдома. Весь цей час, буквально цілодобово, родичі, сусіди, знайомі приходять і проводять час біля померлого. Читають псалтир, моляться, згадують вже минуле, оплакують.Я ходив поміж людей, турбувався з рідними про якісь похоронні справи, і не міг повірити, що все це направду. Ловив себе в моменти, коли я відволікався в розмові з кимось, говорив про якісь буденні речі, і думав: "Як таке може бути?! Мама померла, скоро ми її будемо хоронити, як я можу думати про щось інше?!" Але я міг.На другу ніч вже виснажений фізично і морально, я приліг на якісь ковдри, що були згорнуті на підлозі в іншій кімнаті, де нікого не було. Я знав, що спати не буду, просто приліг відпочити перед похороном і таки заснув. Прокинувся в глибокому здивуванні - як я міг заснути?! Я взагалі не знав, як я житиму далі, а виявилось, що ось тут поряд просто заснув. Це було дуже дивно. Я тоді вперше зрозумів, що життя йде далі, що би не було в твоїй душі.В той день було особливо тяжко і гнітюче, бо то був останній день. Сьогодні мали віднести тіло на кладовище і поховати. В душі було відчуття якогось надриву, розірваності і безпорадності. Якось уже й не плакалось, та і сльози зовсім не допомагали, було тяжко.Відтак зібрались люди, прийшов священник і почав молитву: "Благословенний Бог наш..." Народ підхопив "Амінь", і по дому, де ці три дні царювало відчуття смерті, разом із димом ладану поплило похоронне "Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас".Із кожним словом молитви до мене відчутно приходив якийсь тихий спокій і прийняття. Мені ніби відкрились очі, я побачив все навколо, стало легше дихати, потекли сльози. Плакалось, було прикро, але вже без надриву.Я знав, що вона би не хотіла того мого надриву. Вона б хотіла, щоб я жив. Щоб я йшов у своїх справах, щоб відволікався, якщо треба, щоб був сильним, бо то не зрада. Вона знала, що я завжди любитиму і завжди повертатимусь.Мені до цих пір її не вистачає, я скучаю за нею. Її ненав'язливої присутності у житті, її глибокої мудрості і тихої любові. Такі ось моменти, коли я віддаюсь спогадам про неї, молитві за неї, повнять серце відчуттям її близькості дотепер. Є та християнська надія, що розлука ця не назавжди. У нас є те, що більше за смерть. Все це пишу не для того, щоб оголити свою душу так навстіж, але щоб поділитись цими переживаннями. Багато хто переживає сьогодні щось схоже. Багато розлуки, смерті, втрат і болю. Може моя історія допоможе комусь.Живи, коли любиш 🤍* На 📷 мама в молодості із старшим братом, але така вона тут красива#життяілюди