Я ніколи не любив сповідати. Особливо, коли багато. Це, повірте, важко.Люди дуже різні і з різним приходять, а у тебе на кожного від сили хвилин 5, бо позаду ще черга із тривожними чи нетерлячими очами.Давно я вже так не сповідав, бо ми відмовились від обов'язкової сповіді перед Причастям.А от вчора вийшло щось схоже, як колись. І вже після служби вдома я зрозумів, що саме це дає мені особливе відчуття свого священства. Після сповіді людей, я, власне як ніде інакше, з особливою силою відчуваю, що священник.Сповідь, це особлива межа, де ти зустрічаєшся із людиною дуже глибоко і дуже особисто саме як священник. Адже нерідко сюди людина приносить саме те, що не може принести ані родичам, ані друзям. І ти зустрічаєшся з її справжністю. Не даремно це Таїнство, зокрема і Таїнство людського життя. Ти бачиш сльози покаяння на Євангелії - як це символічно! Бачиш, як людина видихає, бачиш надію на звільнення в її очах... І це прекрасно. Хоч і непросто. А ти робиш те, що не можеш зробити ніяк інакше - ані як психолог, ані друг, ані хороша людина. Іменем Христа і Його любов'ю свідчиш людині прощення і силу жити життя, бути вільною, могти вірити.Людині буває здається, що від почутого ти розчарований, що засудиш її. Але від такої правдивості тільки радість. Особлива радість. Бо ти й сам віриш у людину, у людяність, у людство, навіть у себе. Бачиш, що людина насправді більша за оте от все. І всі ми більші. І слава Богу Всевишньому за то!Людина звучить по-особливому перед Богом. А я свідок цього Таїнства краси і правди людської душі.Сповіді бути 🤍#життяілюди