Fuente
Психолог від Бога | Просто людська історіяОсь недавно — вечірній дзвінок. Старенький, несп...
491 Vistas/Alcance
2025-11-15 10:33
Mensaje №702
Просто людська історіяОсь недавно — вечірній дзвінок. Старенький, неспішний голос у телефоні:— Алло. Це батюшка?— Так, це він.— Бааатюшка! Боже, яка ж я рада! — тихий голос відчутно поплив у посмішці, слова звучали справді як виждані. — А Ви мене не впізнаєте?— Поки ні, — я й сам засміявся, — але Ви скажіть, і я згадаю.— Це Людмила...Так, я згадав, Людмила Іванівна! Викладач морського училища, що тоді було ще в приміщеннях Могилянки. Їй тепер 86. Вона вже років із 15 через хворобу не виходить з дому. Але вдома порається сама: чистенько все, порядок. До великої війни вона час від часу запрошувала до себе, щоб посповідатись і прийняти Причастя. Потім — війна, і ми трохи погубилися. Не бачилися вже десь років із п’ять.Що цікаво, я згадував її недавно — як вона, чи жива ще, як її справи, — думав. Але номер її втратив, та й вона не дзвонила.— Ой, яка ж я рада, що знайшла Вас нарешті! Думала, Ви мене забули.Здавалося, що Людмила Іванівна продовжувала посміхатися, що для неї то була направду радість. Настрій передавався через слухавку, я посміхався теж.— Ледве знайшла Ваш номер у старому телефоні — і от дозвонилася, слава Богу! А як Ваші дівчатка? Напевно вже дорослі? А я вже старенька-старенька стала, — і сміється.Домовились про зустріч, і я зі Святими Дарами поїхав до неї. По дорозі думав, як то дивно, тепло і приємно, що ти потрібен людині. Направду потрібен. Саме ти. Тим, який ти є і хто ти є. І все це так щиро. Минув уже добрий кусок часу, війна, якісь клопоти і турботи — ти жив і не підозрював, що крізь ті всі перепони тебе хтось шукає, чекає зустрічі, твого благословення, розмови.За ці роки Людмила Іванівна не сильно змінилася. Осліпла, правда, на одне око, на друге трохи бачить. Часто посміхається, як і раніше. Під час сповіді дістає із серця якісь непрості переживання і витирає сльози. Життя непросте, як воно буває, але їй вистачає сили духу на нього, тому вона витирає сльози і знову тихо посміхається.Про неї багато може сказати її молитовник, який вона читає тим одним оком, що ще трохи бачить. Там повно закладок, а кожна із 300 сторінок акуратно вбрана обрізаним файлом — щоб не затиралася.— Бог дає мені ще жити, і я Йому вдячна за то.Я спускаюсь сходами і думаю, як багато правди у таких зустрічах. Правди про людей, про саме життя, про те, щоб бути... На вулиці — заспане осіннє сонце й ранковий спокій суботи. На душі приблизно так само.— І я Йому вдячний, — прошепотілося тихо в тишу.#життяілюди