Зараз по церковних групах ходить ось це відео. Деякі священники жалісливо кивають головами та обіцяють за це невір'я якісь кари небесні.Та я от що би хотів сказати цим отцям - це ж покоління молоді, яке виросло вже при вашому служінні, в чому справа? Може то у себе треба спитати, як так сталося? Понад 30 років вільного церковного життя і свободи у християнському служінні, але де воно все? А то виходить, що тільки те і вміємо, що причитати та лякати Богом. Пора би вже й самим побоятись.А щодо самої ситуації, то мене вона зовсім не лякає. Я гадаю, що молодість не може бути по-справжньому віруючою. Бувають випадки, але загалом - ні. Якщо віру, звичайно, розуміти не як моралізм чи декларацію якихось формул, а як відчуття просякнутості вічністю, як відчуття живого покликання від Бога.До віри треба ще дорости, а молодості не до того. Їй не до вічності, і тут нічого дивного. Молода людина виростає із памперсів та чупа-чупсів і перед нею відкривається величезний тутешній світ. Це вражає юну наївну душу, безперечно. Молода людина зосереджується на тих можливостях, які їй відкриваються, на своєму становленні, життя здається таким безмежним і безкінечним. Їй не до Бога і не до вічності поки.А вже десь потім, коли через ряд прикрих і болючих розчарувань вона пізнає фальш і обмеженість цього світу, свою не-всемогутність, тоді може прорости у ній віра. А може і не прорости, може обрости цинізмом, злобою чи байдужістю від болю і тих розчарувань. Хоча буває, що живе й крізь асфальт пробиває.Тож, думаю, не треба цього демонстративного заламування рук. Головне - щоб вірували ті, хто вже називає себе віруючими.Не бійся - віруй ❤️#іпросуспільство