На полях у психоаналітика | Уявіть, що ви психіатр у великій лікарні. До вас звертається людина, я...

Уявіть, що ви психіатр у великій лікарні. До вас звертається людина, яка скаржиться на голоси. Каже, що чує слова «порожній», «пустий», «глухий стук». Ніяких інших симптомів. Жодної попередньої психіатричної історії. В решті — цілком адекватна людина, що розповідає правдиву історію свого життя, сім'ї, роботи. Ви ставите діагноз і госпіталізуєте її. Наступного дня цей пацієнт каже, що голоси зникли, і більше ніколи на них не скаржиться. Поводиться цілком нормально, спілкується з іншими пацієнтами, веде щоденник, читає. Персонал відзначає, що він «дружелюбний» і «співпрацює». Коли би ви його виписали?У 1973 році Девід Розенган поставив саме таке питання, і вирішив це перевірити. Він і сім інших «псевдопацієнтів» — троє психологів, педіатр, психіатр, художник і домогосподарка — справді звернулись до різних психіатричних лікарень у п'яти штатах США. Всі вони скаржились на ті самі три слова-галюцинації. Кожного госпіталізували. І всі, крім одного, отримали діагноз «шизофренія».Як тільки їх прийняли, псевдопацієнти припинили симулювати будь-які симптоми. Вони починали казали правду про своє життя (змінивши лише імена та професії), спілкувались, приймали ліки (але не ковтали), робили нотатки. Медперсонал ставився до них як до хворих, при тому, що деяка частина інших, «справжніх» пацієнтів швидко помічала неспівпадіння. Учасники експерименту перебували в лікарнях від семи до п'ятдесяти двох днів, у середньому — дев'ятнадцять. Усі вони були виписані з діагнозом «шизофренія в стадії ремісії» (хоча таке формулювання психіатрична література не містила).Коли результати опублікували, одна з лікарень запропонувала Розенгану надсилати до них псевдопацієнтів протягом якось найближчого часу, щоб довести, що їх діагностика досить точна. За наступні три місяці там виявили сорок однин «підозрілий» випадок, серед яких дев'ятнадцять точно видавалися підробними. При цьому Розенган не посилав жодного пацієнта-актора. Цікаво, що в межах психіатричної лікарні будь-яка поведінка навіть псевдопацієнта розцінювалася як патологічна. Якщо той полюбляв робити нотатки — казали, що в нього обсесія до записування; якщо від нудьги ходив коридором туди-сюди, персонал розцінював це як прояви тривожності. Фактично, отримавши діагноз (й стігму) вже ніби неможливо зробити щось, що б в неї не вписувалось. Це все, звісно, можна тратувати по-різному, в тому числі як те, що лікар вірить на слово (про ті ж галюцинації), і це виправдано; але, в свій час, це також заклало основу для багатьох інших схожих експериментів і соціальних обговорень. #нотатки@psychoanalytic_fields