просто я розумію, що усвідомлення безлічі речей приходить лише з досвідом і прожиттям реальних подій

коли я була мама, років 10, я дивилася «гру престолів» і не могла зрозуміти, чому цей серіал називають жорстоким. мені було пофіг на кров і всі події, я майже не боялася, бо не розуміла і не знала горя. коли я свідомо передивлялася після повномасштабного вторгнення, уперше відчувши реальний страх та відчай, мене нудило від жаху десь з серії третьої. тому що я зрозуміла, що відчувають персонажі, і не впевнена, що колись захочу передивитися цей серіал знову

так само, якщо вже згадувати катару, мене ніколи не чіпало, що вона втратила маму. я не знала цього (і не хочу знати). я не розуміла, як це, коли твій батько іде на війну й ти не знаєш, чи повернеться він. а тепер я знаю. і я лише можу уявити, який це жах — відчувати всі ці емоції насправді

тому що багато подій я сприймаю через лінзу того, що це зроблено для розвитку персонажу й підтримання сюжету. але якщо перенести це на життя… та це ж жах блін!